Леся у нас з чоловіком була пізня дитина і я добре знала, що більше дітей у мене вже не буде. Тож навіть лежачи в палаті, ще в досить нестабільному стані, я все одно, крізь сон повторювала те саме: купи дорогих пелюшок і сумішей, не заощаджуй, прошу тебе.
Звинувачувати свого чоловіка в жадібності я не буду. Тим більше, через стільки років після того, як його не стало. Але була в нього одна така чоловіча риса. Дехто називає її ощадливістю, але вона теж потрібна, щоб хоч хтось стежив за сімейним бюджетом.
Чоловік мій працював бухгалтером, тож кому як не йому треба було займатися підрахунками. Але сидяча робота і постійні хвилювання, висока відповідальність зробили своє. Його досить рано забрало небо.
У зв’язку з цією подією мені треба було вирішити, що робити далі. У мене вже була робота, але вона, як мені тоді здавалося, приносила замало грошей. За порадою друга з університету, я вирішила полетіти працювати до Великобританії. Мову я знала добре і перспективи для мене там були.
Дочка залишилася на бабусю, мою маму. Але я щомісяця пересилала їм кошти для того, щоб вони обидві не відчували себе покинутими. Я хотіла, щоб Леся навчалася у найкращих репетиторів міста, добре харчувалася, гарно виглядала, носила дорогі речі і не відчувала жодного дискомфорту.
Тому мені особливо подобалося стежити за її успіхами, нехай і через монітор ноутбука. У її 15 років ми вже вільно спілкувалися англійською. А ще вона вже тоді ділилася зі мною думками, який вищий навчальний заклад буде для неї кращим і чому саме він.
Як ви розумієте, я сподівалася виростити з неї якщо і не бізнес-вумен, то вже стильну леді, яка знає собі ціну, точно. Сама я продовжувала працювати на тому ж місці і, повірте, гроші, зароблені для дочки та мами, давалися мені дуже не легко.
Однак, так, мабуть, і має бути, якщо ти сама – любляча мати, яка і за батька також, і яка бажає дати своїй дитині лише найкраще.
Але саме життя внесло корективи до моїх планів. І все вийшло зовсім не так, як я того хотіла. Минали роки, і Леся закохалася. Їхні взаємини з молодим чоловіком переросли у щось серйозніше і вони з Богданом одружилися.
Зять мені, в принципі, подобався, приємний хлопець. Хоч звідки мені було його знати? Буквально кілька розмов по відеозв’язку та особиста розмова, коли я приїхала на їхнє весілля, нічого особливо не змінили.
Через рік після весілля я стала бабусею, і була цьому надзвичайно рада. Скинула доньці на картку грошей, щоби їхній спільний бюджет не сильно обмілів, дала всі поради щодо материнства, які тільки сама могла згадати.
Одним словом, поділилася з Лесею тим, чим сама вважала за потрібне поділитися. Вказувати щось дорослій людині не в моїх звичках.
А на їхню річницю весілля я планувала приїхати назовсім. Усіх грошей не заробити, та й сенсу більше в цьому я не бачила. Квартира є, заощадження також. Що мені ще потрібне? Тільки щастя єдиної дочки та онука.
Але, як витончений, останній реверанс, я вирішила зробити Лесі подарунок: щось, що вона сама хоче. Не гроші, але річ, корисну для сім’ї.
Пам’ятаю, коли я доні це своє рішення озвучила, вона тоді мені сказала практично відразу: машина.
Я подумала ще: автомобіль для жінки з дитиною, у якої немає прав? І я тоді задумалася, а чому вона вибрала саме машину?
Незважаючи на всі мої зусилля зробити з дочки самостійну особистість, яку не лякають жодні економічні негаразди, Леся обрала сім’ю. Вища освіта виявилася гарбузом, зовсім нічого не означала і не несла ніякої користі.
Добре, хоч із англійською у неї було добре завдяки мені, бо з моєї ініціативи ми продовжували іноді спілкуватися з нею англійською мовою.
Після народження дитини Леся змінилася зовнішньо не в кращу сторону. Погладшала, перестала. Зуби ще один привід для переживання. А ось Богдан, навпаки, чудово себе почував. Записався до спортзалу, правильно харчувався.
І це після того, як зятю зменшили зарплату на роботі. Певне, його пріоритети зовсім інші.
І тоді я все зрозуміла. Машина потрібна не їй, а йому. У такий спосіб вона хоче його утримати біля себе, біля дитини. Чоловіка з фальшивими м’язами та малою зарплатою. Звичайно ж, ні про який автомобіль не могло бути й мови. Що це за чоловік такий, щоб його треба було приманювати до своєї родини?
На річницю весілля я приїхала у найкращому вигляді, на який тільки була здатна. Гарний одяг, дорогий макіяж. Молоді розглядали мене всю першу половину дня. Аж до самої церемонії вручення подарунків.
Я не випускала конверта з рук, який був досить плоским. Могло здатися, що там розмістилися невеликі ключі чи якийсь договір дарування.
Але в моєму конверті було інше. Сертифікат на рік у салон краси, річний абонемент до спортзалу і в басейн та моє улюблене: оплачені послуги стоматолога. Більше бачити цю “усмішку тракториста” у Лесі у мене не було сил.
Молоді, побачивши такий подарунок, подякували, поклонялися і з кислими обличчями продовжили святкувати.
Через день Леся зателефонувала до мене і спитала, як я можу спати, коли в неї, моєї дочки, валиться сім’я. А все тому, що я обдурила її з подарунком. На що я їй відповіла, що хай вона не переживає. Це нехай її чоловік думає, де йому грошей на авто взяти, зі своєю копійчаною зарплатою.
А захоче він раптом розійтися, то теж непогано. Аліменти платити йому. А їй, моїй дочці, доведеться цілий рік знову формувати себе як гарну жінку. Спорт, зовнішність, посмішка. За онуком Данилком я особисто подивлюся, мені це буде на радість.
Якщо зять так вирішив, що опорою для його дружини стане не чоловік, а її мама – нехай отримає. А там і подивимося, кому від цього полегшає: їй чи йому.
Після невеликої паузи я вперше за довгий час почула Лесин сміх. Вона погодилася і подякувала мені за мої слова. А знаєте, як для матері важливо чути, що твоя дитина нарешті починає рухатися в правильному напрямку?
Що ж, тепер хід за зятем. Мені навіть цікаво, що Богдан відповість на її слова. Ситуація ж у нього, за фактом, – не позаздриш, він залежить від Лесі й від моєї грошової допомоги. Як гадаєте, піде від Лесі тепер, коли автівку не вдалося отримати?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
