fbpx

Зять зустрів їх привітно, правда, був небагатослівним, а все більше посміхався. Дочка накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали дорогою до супермаркету. Поки донька та Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія. – Скажи мені, дорогий зятю, скільки ще ви тут житимете? У нашому будинку всім місця вистачить, а ви тут тулитеся, як злидні якісь

Дивний він таки якийсь, — сказала Зінаїда Петрівна дочці після того, як познайомилася ближче з її «кавалером». — І де його знайшла?

– У поліклініці познайомилися,— тихо відповіла Вероніка,— він там лікарем працює.

– І добре отримує?

– Нам вистачає.

Вони разом із матір’ю сиділи на зупинці, чекаючи автобуса, якого все не було. А довкола лив дощ, стукаючи краплями об дах зупинкового павільйону.

– І що, вийдеш за нього заміж? — здивувалася Зінаїда Петрівна.

– Вийду. Я дуже його кохаю.

Старенька бабуся, що сиділа поруч із ними, похилилася несхвально, ніби знала про кого і про що йдеться. Тут підкотив автобус і всі, хто ховався у зупинці, кинулися до нього.

* * *

Весілля справляли у дорогому ресторані, все було «як у людей». А це і лімузин, і торт, і шампанське. А ще був тамада, феєрверки, конкурси. Словом, усе пройшло «чинно, благородно». Слава богу, конфліктів не сталося, оскільки їх ніхто не замовляв, і якихось недоречних конкурсів, щоб люди образилися, також не було.

Вероніка була в шикарній рожевій сукні, а Сергій, той самий «кавалер», у білому костюмі. Виглядали молоді надзвичайно. Зал, де грали весілля, був оформлений у рожевому та білому кольорах, також намагалися виглядати і їхні друзі.

Щоправда, комусь із гостей чи родичів на всю цю красу було начхати, тому вони приїхали в тому, що їм подобалося. Тому єдиної «рожевої та білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло.

Подарунки дарували дорогі, але більше клали гроші, причому, валюту. Зінаїда Петрівна, коли говорила напутню промову, розплакалася, не забувши сказати, що, хоч вона ростила дочку одна, змогла і сама успіхів досягти, і дочку поставити на ноги, і дати їй вищу освіту.

Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодим конверт із грошима, поцілували, сказали напутнє слово, а потім чомусь швидко ретирувалися. Жили вони далеко, тому, певне, їм треба було їхати. А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини та таксі, на яких гості поступово роз’їжджалися.

Весілля справляли лише один день, а другого дня молоді відлетіли в Дубай. Зінаїда Петрівна, що звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так і не так. Олег, її чоловік, швидко втік на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Мурзик, який жив разом із ними, сховався під ліжко і ніяк не хотів звідти вилазити.

Зінаїда Петрівна, промаявшись на самоті, нарешті зрозуміла, чим їй не подобався зять. Був він якийсь надто самостійний, прямолінійний, жартував рідко, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився. У сім’ї Зінаїди Петрівни було прийнято не так: усе крутилося навколо неї. «Щойно повернуться, – подумала вона, – поставлю його на місце».

* * *

Молоді повернулися за два тижні. Проте жити у величезному двоповерховому будинку за містом, де мешкала Зінаїда Петрівна з Олегом, не стали, а винайняли однокімнатну квартиру на іншому кінці столиці. Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегові або, коли його не було, коту Мурзику.

Кіт, на відміну від Олега, який зрідка підтакував, але все більше намагався кудись зникнути, слухав її флегматично, іноді міг облизувати себе, коли вона метушилася в безсиллі.

– Ні, ти подумай, – говорила вона, – забрав мою доньку, забрав невідомо куди, так ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можна? Я на нього до суду подам!

Однак це було неправдою. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але щоб не порушувати гармонію стосунків, зрідка їй дзвонила.

– Мамо, – говорила вона, – у нас все добре. Ми завжди чекаємо на вас з Олегом Вадимовичем у гості. Ось тільки Сергій у звичайні дні працює допізна, тому найкраще приїжджайте до нас у вихідні.

– Знаємо ми, як він працює, — відповіла Зінаїда Петрівна, – по дівчатам, мабуть, вештається.

– Мамо, що ти таке кажеш?

– Гаразд, у ці вихідні нам ніколи, а за тиждень точно приїдемо.

Але минав один тиждень, потім другий, третій, а часу, щоб відвідати дочку і «незрозумілого зятя», у Зінаїди Петрівни все не було. То були справи в її компанії, то їй хотілося розважитись і з’їздити на якусь базу відпочинкуі, то зайнятися шопінгом. Так чи інакше, а дні стрімко пролітали.

Але якось узимку Зінаїда Петрівна з Олегом таки вибралися до них. Зять зустрів їх привітно, правда, був небагатослівним, а все більше посміхався. Дочка накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали дорогою до супермаркету. Поки донька та Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія.

– Скажи мені, дорогий зятю, скільки ще ви тут житимете? У нашому будинку всім місця вистачить, а ви тут тулитеся, як злидні якісь.

– Вибачте, Зінаїдо Петрівно, — відповів «дивний», — але нам із Веронікою й так добре. Ми вам не заважаємо, ви нам. Так, живемо ми небагато, але поки що нам нічого і не потрібно.

– А коли лялька з’явиться, що робитимете?

– Ось коли з’явиться, то й подивимося.

На цьому вся їхня розмова і припинилася. Дочка покликала до столу, який тепер ломився від страв, Олег задоволено потирав руки в передчутті гарного застілля. Щоправда, зять здивував, відмовившись від міцненького.

Зінаїда Петрівна вразилася цьому, адже всім відомо, що медпрацівники полюбляють таке діло. Дочка теж випила ігристого лише трішки, тому «свята душі» не вийшло.

Додому Зінаїда Петрівна їхала, мало не плачучи. Як, коли, чому цей дивний зять став для її дочки найголовнішою людиною в житті, а вона, яка ростила її, годувала, плекала, дала освіту і майже всі блага в цьому житті, була відсунута на другий план? Цього вона ніяк не могла зрозуміти.

* * *

За сім місяців з’явилася «лялька». Дитина народилася здоровою. Виявилося, що коли Зінаїда Петрівна була в гостях у Сергія та Вероніки, дочка була вже на третьому місяці, але матері нічого не сказала.

Тому та була вражена, коли дізналася, що в неї так швидко з’явився онук. Зять приїхав на виписку трохи пізніше за них, в руках він ніс величезний букет троянд.

Побачивши Зінаїду Петрівну та Олега, трохи зніяковів, бо не чекав їх зустріти тут, але ввічливо привітався і навіть усміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася і повідомила про цю щасливу подію по телефону.

Звичайно, була радість, крики немовляти, його ніжний запах. Але потім зять і дочка з онуком поїхали не до Зінаїди Петрівни в особняк, а до своєї знімної однокімнатної квартири. Зінаїда Петрівна пропонувала їм половину будинку, няню – загалом усе, що потрібно, але вони відмовилися.

Дорогою додому вона заплакала, а Олег філософськи промовив:

– Зінуль, не в зяті, значить, справа, а в тобі. Видно, не тільки земними благами ситий чоловік, треба подумати і про душу!

– Що ти розумієш, – кинула вона, розмазуючи туш зі сльозами на обличчі. – Що я зробила, щоб до мене так ставитися? Я ж для них старалася. Грошей у нас багато, живемо в достатку, машина є, будинок, дача, квартира, фірма, що треба?

– Відпустити їх тобі треба. І не заважати. Їм удвох було добре, а тепер утрьох ще краще буде. У них своє життя, у нас своє!

* * *

Коли Зінаїда Петрівна захворіла, її поклали до окремої палати. «Дивний зять» приїхав уже наступного дня. Як Зінаїда Петрівна не опиралася, він оглянув її, поспілкувався з колегами, взяв найактивнішу участь у тому, щоб її піднімали на ноги ефективно та правильно. Майже щодня її відвідували не лише Олег, а й донька, а іноді й Сергій.

Зять поводився з нею чемно, коректно. І одного разу вона зрозуміла, що справді це не Сергій дивний, а з нею щось не так. Гроші та влада ніколи не замінять любові, доброти, тепла людських взаємин.

Вже за тиждень вона змогла самостійно пересуватися палатою, а ще через три дні її виписали. На подвір’ї лікарні її зустрічали Олег, дочка з онуком і він — найкращий у світі зять.

Автор – Андрій Марков

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page