Після пoлoгiв, злегка поправилася. Вага не особливо збільшився, але. Від чоловіка почалися претензії, що це мовляв таке і все в такому дусі.
Замість того що б сказати – «Все добре улюблена, ти все одно краще за всіх» і почекати, коли я прийду в себе, він пішов «наліво».
Та так не слабо пішов, що в один прекрасний день взагалі не повернувся. Залишилася з дитиною на руках, тут подробиці ні до чого, думаю все зрозуміло.
Зрештою я втомилася побиватися і знайшла в собі сили повернутися до життя. Завела собаку, почала пробіжки вранці разом з нею.
Стала качати прес. Хоч це дуже важко морально, але відмінно відволікає від похмурих думок. Звикла до спорту, і з часом, влаштувавшись на роботу, записалася у фітнес зал.
На відміну від тренера в нашому спорткомплексі, фітнес тренер виявився уважним і терплячим людиною.
За пару років постійного відвідування залу, я не тільки повернула собі гарну фігуру, але і поліпшила її місцями)) Мінімум в 1,5 рази). Полюбила себе знову, полюбила своє тiлo.
Одного разу, повертаючись додому зі спортивною сумкою і в спортивній формі, помітила, що біля під’їзду стоїть мій колишній чоловік. З квітами та цукерками.
Мабуть в домофон дзвонить, а син йому не відкриває.
Читайте також: — ТЕЛЕВІЗОР ХОЧА Б ЛИШИ, Я ЙОГО САМ КУПУВАВ, — ЗАПРОПОНУВАВ ОЛЕКСІЙ ДРУЖИНІ. — Я Ж ЖІНКА
Тут я розумію, що у мене прямо тут і прямо зараз, є шанс виконати мрію багатьох покинутих.
Зробити так щоб він ридав від каяття. Руки за голову закинула, присіла раз п’ять швиденько, груди поправила і зробила крок до нього назустріч.
А він мені знаєте, що говорить?
– Дівчина, ви в цьому під’їзді живете? Можете двері відкрити?
Гірко засміявшись, я закрила обличчя руками і відчуваючи невимовне торжество відійшла в сторону.
– Я щось смішне сказав? – раптом занервував він – Що вас насмішила?
– Сказав в ЗАГСі. Коли клявся любити і захищати, – повертаючись до нього прямо особою сказала я – До цього часу, ржу не можу!
– Ліда? ! – він витріщив очі дивлячись на мене.
– У тебе є 10 секунд щоб забратися з цього двору – вже невесело оголосила я.
– Можна хоч сина побачити? Пашку! – благав він.
– Його Саша звати, – здивувавшись, уточнила я – Пішов геть!
Пішов.
Дивилася йому вслід, він часто оглядався. А толку.
Мрії збуваються, якщо захотіти.
