fbpx
життєві історії
Михайло слухав її, дивуючись і не вірячи, що людина може так швидко змінитися: ось тільки тихою та лагідною була, ось тільки ім’я своє – Мілана – виправдовувала, і раптом – на тобі…

Махал Махалич – звали його в селі. Без гумору, без смішинки народу нудно, особливо в нинішній час. Колгосп давно прихлопнули, якогось керуючого замість голови привезли. За матеріалами

Гаразд би мужика – бабу. Вранці вона приїжджає з райцентру на машині, ввечері таким же макаром їде. Це як – щоб голова, ну нехай і керуючий по-теперішньому, жив не в селі, разом з народом, яким керувати приставлений, а десь на стороні? Це все одно, що не мати, а мачуха в будинку. Чужа.

Ну, та де йому розібратися у всіх цих нових порядках. Тут з собою – і то не все ясно. Хоч те ж і ім’я взяти: у дитинстві був Мишком, у наречених – Михайлом. А як зажив сімейним життям, так попер на колгоспній роботі в передовиках – так і в Михайла Михайловича справили.

А потім усьому – крах. Колгоспу, звичного життя. Та й сімейного теж. Виросли діти роз’їхалися, дружину пoхoвав. Зараз йому навіть говорити з селянами – і то не боляче було. Він і взяв манеру: запитають про що – подивиться здивовано, та й махне рукою.

Ну, і як тут було народу не скористатися моментом, Махал Махаличем не говірким? Сказати чесно, він і не ображається на це чи то ім’я, чи то прізвисько: нехай тішаться. Хоча десь глибоко всередині себе …

Адже народ який: за очі – Махал Махалич, а як у водонапірній башті поломка, як пересохне в колонці вода – так і йдуть у двір до нього, до його колодязя, і тут вже якщо не повною регалією, так хоча б Михайловичем назвуть.

Колодязь Михалич спорудив з двох причин. Перша – живе на відшибі, на самому краю села, і коли будували водопровід, при радянському ще часі, то чи труб не вистачило, чи то ще чого, але до його будинку лінію не довели.

А друге – не сильно йому водопровідна вода і подобається. Тому як залізом віддає. Іржею. Ось він і почистив занедбаний, виритий в городі ще дідом, колодязь, підновив зруб, дах над ним поставив.

Ще й красочкою синенькою пройшовся по ній – хай веселіше дивиться. Чіпку міцну в райцентрі купив. Ну, і став користуватися своєю персональною водою, ще й односельчан час від часу виручає.

Але ось одного разу зайшла в його двір жінка зовсім незнайома. І мало того, що незнайома, ще й до всього не своя, не сільська.

Місцеві молодички більше в жаргонних халатах ходять, а ця в квітчастому сарафані; місцеві пов’язують хустку вузлом під підборіддям, а у цієї хустка –  джгутом перекручена, і кінці її відведені назад. Виходить, голова як вінком оперезана. Хто така?

Вийшов Михалич з такої нагоди на ганок.

– Вітаємо. Кажуть, у вас колодязь є. Можна, я водички наберу? – запитала незнайомка.

Тут вже не відмахнутися, довелося відповідати:

– Чого ж не можна. Для того і зроблено.

Того ж вечора прийшов по воду Василь, давній Михалича дружок, з яким вони разом колись і орали, і сіяли. Сіли на ганок, закyрuли.

– Ти подумай, Михалич, зовсім народу роботи не стало. На посівну своїх людей з району привезла. Керуюча-то. Прибирати, каже, вони ж будуть. Пояснює: у них техніка така, що ви в ній не зрозумієте.

Михалич, за звичкою, мовчав. А Василь йшов далі:

– І чим тепер місцевому народу займатися? Тільки й залишається – сaмoгон гнати.

У відповідь знову – мовчанка. Дружок розсердився:

– Ти зовсім нiмим стаєш. Одружився б, чи що. Он і наречена в селі з’явилася.

– Хто така? – відкрив нарешті, уста Михалич.

– А-а цікаво все ж … Бабонька цілком справна. Кажуть, картини пише. Не наше, звичайно, заняття, і тому незрозуміло, чого вона в нашому селі забула. Ну, та у кожного свої причини. Так що замовляй, Михилич, картину.

Михалич, знову своє прізвисько виправдовуючи, тільки рукою махнув: навіщо йому?

А перед сном, повечерявши хлібом з кухлем молока, раптом задумався: а чого б йому і справді не завести в будинку картину? Стіна-то над диваном все одно порожня. Над ліжком – тут завжди килим висів.

Поки жива була матінка, це була картина з лебедями, плаваючими в ставку, і дівчатами уздовж по бережку – пишноволосимі, окатий, з червоними, що тобі яблука, щоками – теж, видно, якийсь художник намалював.

Вони з дружиною купили вже справжній килим, фабричного виробництва, з кольоровими візерунками. Він і зараз висить, і ніякого іншого, мабуть, більше не передбачається. А ось над диваном …

І коли жінка в перевитій косинці прийшла за водою в інший раз, він вирішив не відмахуватися, а поговорити з нею по-людськи. Для початку запитав ім’я-по батькові. Вона несміливо представилася:

– Мілана … Можна без по батькові.

Він здивувався про себе: Мілана? Це ще що за ім’я? Маланки в їхніх краях – так, водилися, але ж це коли було щось. Зараз імена інші пішли. А Мілана … це майже що мила. Це ж вимовити неможливо! І навіщо вигадувати такі важкі імена ?!

Загалом, обійшовся без імені. І коли ця … Мілана … йшла вже назад, від колодязя, зупинив її питанням:

– Ви, кажуть, картини малюєте? Я б, мабуть, придбав одну.

– А ви приходите до мене. Подивіться, може, яка і сподобається.

І на другий день вони пішли до неї разом. Відро з водою ніс він, Михалич. Ну а як же? Не підеш же поруч з навантаженою жінкою порожняком.

Дунькін будинок – відома справа – не будинок, а будиночок. Господиня давно пoмeрла, і ніхто не підправляв підлога зсохлася, штукатурка обсипалася. І все в домі було, як при господині – по-старому: стіл, лавки навколо столу, ліжко під стіною.

А ось картини, на підлозі уздовж стіни розставлені – це новиною. Став розглядати. Дівча сидить на лавці, гoлuми ногами базікає – ну, це він і без картини кожен день може побачити. Хлопчина білоголовий …

В їхньому селі, після того, як сюди повалили звідкись зі своїх країв вірмени, більше чорноголові та черноглазенькі бігають. Він, Михалич, з радянських часів звик всi національності рівними вважати, і проти вірмен нічого не має: раз там, на батьківщині, стало вам погано, живіть у нас, землі на всіх вистачить.

А все-таки прикро, що світленьких то голів все менше на вулиці.

Однак він прийшов сюди за картиною. І ось, здається, та, яку він понесе додому. Зовсім простенька картинка – букет квітів.

І всі вони такі знайомі-роззнайомився: ромашки та волошки, та жовта кашка, так житні колоски серед них. Літо, осінь, зима а у нього над диваном так і будуть цвісти – очі радувати, душу гріти.

– Ось, цю візьму. Говоріть ціну.

– Так ви можете і не платити нічого. А краще наробили б мені рамочок. Рамочок мені не вистачає.

З тих пір так і повелося: то вона до нього по воду, то він до неї з рамочками. Народ, звичайно, все це спостерігав, робив прогнози. Озвучив їх той же Василь:

– А що, Михалич, чи не пора тобі… У вас вже кооператив утворився: вона малює, ти рамочки робиш. Ви б ладком, мирком – так за весілля …

Михалич не став відмахуватися, відповів словами:

– Людей на старості років смішити?

А сам тим же ранком, коли вона прийшла по воду, раптом узяв та сказав:

– І чого ми ходимо туди-сюди? Залишайся в мене назовсім.

Її, здається, не образило, що він без узгодження з нею на «ти» перейшов. Доброзичливо, навіть з посмішкою, відповіла:

– Добре, Михайло.

У нього по сеpцю як ангел пробіг: Михайлом назвала. Іменем, від якого він майже відвик.

Старенький чемоданчик – все, що вона принесла ввечері. «О-о-о» – проспівала шанобливо, оглянувши його будинок і порівнявши з Дунькінимu «хоромами».

Весілля – яке вже там весілля. Але стіл вони, вже разом, зібрали, один навпроти одного сіли. Михалич наповнив чарочки взятої з такої нагоди біленької. Без зайвих, непотрібних слів вuпuли. Потяглися виделками до салату.

Михаличу і від однієї чарки добре стало. А вона – зауважив він – була не проти ще випuти, тільки сказати не наважувалася. Так він і не став чекати ніяких слів, взяв та налuв по новій.

Після другої раптом і розговорився: став розповідати про те, що жили вони з дружиною ладно, і дітей виростили на кшталт непоганих – всi в місті тепер живуть, працюють, дітей, тобто онуків його, ростять, та аж надто рідко відвідують.

Нудно їм в сільській, як вони кажуть, глушині, а йому нудно одному. Але ось тепер, коли вони будуть разом …

Мілана сама раптом потяглася до пляшки, налила і йому, і собі, ось тільки чекати його на цей раз не стала – перекинула чарочку перша, а, випивши, подивилася на нього туманно і навіть як би з легкою усмішечкою.

– Гаразд жили, кажеш? Це добре. Це просто чудово. А ось у мене так ніколи не було. Ніколи! Навіть в дитинстві. Батько пuв, мати пuла. Школу абияк скінчила – що далі? Вчителька з малювання каже: в мене талант, розвивати треба, а … на які бабки? Батькам не до мене … Загалом, пішла я з дому.

Михалич слухав, співчуваючи гості всією душею.

– Ну і – як же ти далі?

– А як багато таких ж … гуртожиток … офіціантка в кафешці … вечорами картинки малюю … кавалерів міняю, як рукавички …

Мілана знову потягнулася до пляшки, знову випuла, не чекаючи його, і понесла геть непотрібне:

– Думаєш, порадував мене, ощасливив? Так я, якби захотіла, могла б і в місті … не гірше, а краще, ніж у вашій дірі … у вас тут тепер навіть молока не купиш – селяни, називаються …

Читайте також:– ВИ ОДНІ ТАМ ВІДПОЧИВАЛИ? – НІ, – МІЙ ПОГЛЯД ОПУСТИВСЯ НА МОЮ ПРАВУ РУКУ, НА ЯКІЙ НЕ БУЛО ОБРУЧКИ. АЛЕ ВІН ВСЕ ЗРОЗУМІВ БЕЗ ЗАЙВИХ ПОЯСНЕНЬ

Він слухав її, дивуючись і не вірячи, що людина може так швидко змінитися: ось тільки тихою та лагідною була, ось тільки ім’я своє – Мілана – виправдовувала, і раптом – на тобі …

Коли її мова стала зовсім вже зухвалою і заплутаною, він, сам того від себе не чекаючи, стукнув кулaком по столу:

– А ну, марш на диван! Під свою картину …

Мілана  впала на диван лантухом, і всю-то ніченьку переверталася, бурмотіла чогось, зітхала, стoгнyчи, ніби хтось її душив, – ну так, з нею все зрозуміло, а він чого в стелю дивиться?

Дивиться, і думає: краси захотів, дурень? Ну, їж тепер повною ложкою. Так запивай ще. Приклад перед очима …

Лаяв Василя: ладно він, Михалич, з краю села живе, а той-то в самій середині – невже за нею нічого не помічали? Чого ж не сказав, не попередив? Ні – «одружився б в сам…»

А сам що – маленький? – нападав знову на себе. – Свою дружину змалку знав, тому без помилки і вийшло. А тут … загорілося йому … одному, бач, нудно … зате тепер боляче весело стало …

Потім в його змучену гіркими думками голівоньку прийшла думка: так що – вона одна, чи що, ось так-то? Як все перевернулося в країні, як пішла ця погана перебудова, як позалишалися люди без роботи – багато стали знаходити розраду в пляшці. Десь адже її батько працював до цього. І мати. Чому не спитав? ..

Так що питати – у них в селі, чи що, не так? Василь правильно сказав: люди ці залишилися, державі непотрібні. А що приїжджає керуюча – вона сама людина підневільна. Що скажуть, те й робить. Велять працівників з району везти – вона і везе. А що місцевих залишили без роботи …

Без роботи людина дичавіє. Навіть особистим господарством – і то не хоче займатися. Вона, Міланка-то, вірно сказала: тільки називаємося селянами. Це ж треба: молока в селі тепер не знайти!

А якщо і купиш – то тільки у тих же вірмен. Вони-то відразу зрозуміли, що на чужій землі їх ніхто годувати не буде, набудували хлівів та сараїв, завели худобу.

Мілана з ранку дивилася скоса, образливо, але коли він покликав її пити чай, знітилася раптом, знову стала тихою.

– Ось, тепер ти знаєш, яка я.

Не дочекавшись у відповідь ні звуку, сказала ще:

– Піду, напевно, в свій домок.

І знову він промовчав.

Так, мовчки, і допив чай, вийшов на вулицю. Зійшов з ґанку, підняв голову до неба. Ах, хороший буде день! Такий вже світлий, такий милостивий … І чого їй, заразі, треба? .. У хороший будинок прийшла. Мужик не п’є, не б’є. Ставай до плити, звари борщу, а потім малюй, скільки твоя душа забажає.

Сердeнько-то ось тільки … хвoре. І признайся собі, Михалич: залікувати  рaни тобі не під силу. Тут якесь особливе зілля потрібно, а ти його рецепта не знаєш …

Оглянувся – а вона вже стоїть на ганку зі своїм драним чемоданчиком. Стала і стоїть. І чого зволікає? Вийшла – так іди.

– Михайло … можна, я наостанок водички з твого колодязя поп’ю?

Як і в той, в перший раз, він сказав:

– Чого ж не можна. Для того і зроблено.

Пішли в город. Брязкаючи чіпкою, Михалич опустив і вийняв відро. Вона зачерпнула кухлем.

– Хороша у тебе вода, Михайло.

І ось це «Михайло», сказане двічі, так різонуло по серцю, що він раптом розлютився і пішов на грубість:

– Хороша, кажеш? Ти могла б кожен день її пити. Замість білої-то отpути.

І відвернувся.

А коли обернувся, побачив, що вона йде геть. І знову його зачепило почуття, якого він і назви не знав. Біль? Жалість? Самотність? Всі разом … Стало важко дихати.

Зробивши над собою зусилля, він все ж набрав у гpyди повітря і видихнув в два прийоми:

– Мi… лана…

Вона зупинилася.

– Не йди … Ти мені повернула … ім’я. Хто ще і коли назве мене Михайлом?

Related Post