Я не дуже люблю спілкуватися з мамами на дитячому майданчику. Мені набагато комфортніше принесли з собою книгу або, поки дочка грає, прослухати аудіоуроки іноземної мови. Ні, я дуже добре ставлюся до людей, у мене є друзі і подруги, але зрозумійте мене правильно: навіщо починати розмову з абсолютно незнайомими людьми? Що нас об’єднує? Діти? Так за таким принципом можна вирішити, що всі батьки світу – одна велика компанія. Дитячий майданчик? Ну, теж дурість якась. За матеріалами
Одним словом, приводила я Алісу, відпускала її грати, а сама з чистою совістю займалася своїми справами. Але і за дитиною, звичайно, наглядати не забувала.
Мами спочатку намагалися піти на контакт, але потім зрозуміли, що я – не в захваті, і відстали. Але в будь-якому правилі є виключення. Мені дуже подобалася одна елегантна старенька, яка приводила на майданчик свою внучку. Моя Аліса дружила з її Сонечкою. Ось і ми розговорилися.
Матильда Леонідівна виявилася чудовою жінкою. Спочатку я була просто в захваті. Захоплювалася тим, як вона вміє побудувати розмову, її манерою говорити, бездоганним смаком і дуже білосніжною для її віку усмішкою. Але потім сталося те, що змусило мене назавжди змінити свою думку.
Соня і Аліса раптом подружилися з компанією з трьох братів і сестри, які тільки недавно переїхали в наш двір. Дивлячись, як діти весело грають, Матильда Леонідівна невдоволено тиснула губи, а потім і зовсім, не витримавши, взяла Соню за руку, відвела її в сторону і почала щось говорити. Дівчинка розплакалася.
– Ну-ну, – втішила її бабуся, – а тепер іди грати.
Матильда Леонідівна повернулася на лавку і з задоволенням ковтнула кави зі свого паперового стаканчика.
– Не хочу, щоб Сонечка дружила з такими дітьми.
– Чому? – здивувалася я. Можливо, хлопці трохи бунтівні, але мені б і в голову не прийшло зaбоpонити Алісі з ними спілкуватися.
Старенька презирливо фиркнула:
– У них дуже дyрні батьки. Навіщо наpoджувати стільки дітей? Вони ж просто злидні плодять. Який від цього толк? Краще б aбopт зробили, ніж злидні плодити. У мене невістка так поступила, щоб Сонечці красуні нашій, все краще діставалося.
Чесно сказати, я обімліла. Всі хлопці виглядали чистими, нагодованими і щасливими. Звичайно, у них не було палаців із солодощами та власних магазинів іграшок, і було зовсім не схоже, щоб у дітей хтось вкрав їх щасливе дитинство.
Я дивилася на Матильду Леонідівну і не вірила своїм очам. Як, на перший погляд, адекватна людина може таке говорити. Або їй сонце в голову напекло? Я б зрозуміла таку пораду, якби батьки дітлахів жебракували або просили допомоги. Але ні, це була дуже дружна і цілком забезпечена, хоч і без надмірностей, сім’я.
Після цієї розмови я вирішила припинити спілкування зі старенькою. Раптом вона і мою Алісу вважає непотрібною дитиною. У неї ж ще старший брат є.