Люда не славилася щоб аж такою вже вродою, але щось в ній чоловіків вабило, кавалерів не бракувало ніколи, ще зі школи.
Та їй спочатку хотілося чогось досягти у житті, представляти з себе щось достойне, вивчитися.
Вступила у Києві на міжнародні відносини, сама, бо у батьків і грошей не було платити, та і власних знань вистачило.
На останньому курсі перейшла на “заочку” і влаштувалася у відому турагенцію. Робота подобалася, вона старалася і швидко досягла рівня, коли почала літати-тестувати тури своєї фірми, гарно заробляти.
А власник агентства – хвалити її і… виявляти знаки уваги.
Спочатку – делікатні, просто жартівливі натяки або приємні дрібнички: шоколадку, квіточку під час її зміни в офісі.
Артур був жонатий, і хоч Люда на той момент ні з ким не зустрічалася, бо розбіглася кілька місяців тому із занадто ревнивим Денисом, але відповідати йому взаємністю не збиралася.
По-перше, вона аж ніяк собі не бажала участі коханки одруженого чоловіка.
А по-друге, і це мабуть було головною причиною, Артур її не подобався.
Не приваблювала його зовнішність, відштовхувало якесь його зверхнє ставлення до людей загалом, те як він розповідав іноді про когось із своїх друзів чи знайомих, при цьому демонструючи відверту зневагу до них.
Він був для неї шефом і неприємною людиною. От і все.
Артур же “наступав”.
І Люді довелося йому чесно сказати, щоб він ні на що не розраховував.
Зробила вона це, коли Артур-таки єдиного разу підвіз її додому, не змогла відкараскатись, але вирішила використати ситуацію собі на користь і скористатися нагодою розставити «крапочки над «і»».
Артур зупинив машину біля її під’їзду і потягся, щоб поцілувати. Люда зупинила шефа і прямо сказала, що як чоловік він її не цікавить, а тим паче тому, що має родину. Щоб перестав «атакувати» її, що це результату не дасть.
Артур посміхнувся: і чого ти така недотрога? Ну ок, нехай буде по-твоєму.
Але поразку не простив.
…Після новорічного корпоративу шеф особисто визвався підвезти трьох дівчат додому. Був злегка напідпитку, але йому то не було перешкодою сісти за кермо. Сіли вони втрьох на заднє сидіння, а не перед заскочив якийсь знайомий Артура, якого вони підібрали, ледве від’їхавши від ресторану.
Першими завезли двох Людиних колежанок, а товариш шефа чомусь пересів до неї назад.
Вмить схопив Люду у сталеві «обійми», вирвав з рук сумочку з мобільним, перекинув Артуру.
– А тепер їдемо, куди я повезу, лялечко, – з посмішкою обернувся до пасажирів шеф. – Не бійся, жива будеш. Та станеш верещати – тобі ж гірше буде.
Люда у «клешнях» Артурового спільника і слова мовити не могла, так вони її здавили…
То був якийсь заміський приватний будинок. Все, що там відбулося, Люда сприймала наче в тумані, і в той же час запам’ятала все до найменших дрібниць…
Їх було четверо. Це був жах, кошмар, якого вона у найстрашніших снах своїх не бачила… А потім її, з розбитими губами, розшматовану на клаптики відвезли додому, виштовхнули біля будинку. Перед цим в машині попередили: «стукнеш» хоч комусь, хоч кудись – з-під землі дістанемо.
…Той новий рік Люда ніколи не забуде.
Ліжко, завішені глухо штори…
На дзвінки друзів не відповідала, а батькам подзвонила і сказала, що їдуть з подружками на свята в Карпати.
Через тиждень вилізла надвір. На роботу більше не пішла, дорога туди щезла з лиця земля і її життя.
Здала необхідні аналізи у медлабораторії – на щастя, була здоровою.
Поїхала у райцентр під Києвом. Знайшла роботу. Зняла квартиру. Все – на автоматі.
Через місяць дізналася, що вагітна.
Рішення знала з першої хвилини.
Заборонити дитині народитися Люда не могла зі своїх моральних і духовних поглядів. Але потім їй ніхто не заборонить те, що вона надумала.
…Під час пологів Люда згадувала той день, той кошмар, коли вона належала їм всім чотирьом… Наступного дня після народження дівчинки вона написала відмову від немовляти.
А через півроку перестала спати, плакала сльозами і душею: де тепер її маленька, ні в чому не винна часточка?..
Щось в ній змінилося відразу після народження немовляти, але тоді вона ще цього не усвідомила, розуміння приходило поступово.
Ночами вона уявляла як маленька дівчинка, нікому по-справжньому не потрібна, плаче в якомусь дитбудинку.
Не пригорнута, не зігріта маминим теплом, любов’ю, як колись була зігріта вона…
Або ж її тулить до себе, грається з нею, ловить її перші посмішки-промінчики якась чужа жінка…
Це стало нестерпно.
Навіть зла на своїх кривдників не залишилося – як доказ Люда одного разу змогла в храмі за їх здравіє свічку поставити.
А от думка про свою покинуту кровинку на давала душі спокою, не давала жити.
І Люда наважилася-таки все розповісти мамі, від якої зумисне віддалилася за цей час.
І як мати не вмовляла, не благала, не наполягала звернутися до правосуддя – Людмила змогла її переконати, що не бажає того не зі страху, а тому що вважає, що кожному воздасться рано чи пізно по заслугам. А от що їй дійсно треба – це знайти і повернути своє дитя.
…Марія, після дзвінка незнайомої жінки, а потім після зустрічі з Людою, після того, як почула історію народження дівчинки, яку вдочерила, довго думала.
І вирішила повернути Вірочку справжній матері.
Бо розуміла: доля не просто так подарувала Люді цю дитинку після такого, не просто так в Люді прокинулася до неї материнська любов. І тільки мама зробить Віру щасливою. А вони з Сергієм подарують щастя інші покинутій знедоленій дитинці – таких багато.
…Вірі зараз чотири рочки, росте здоровою, веселою дівчинкою. З великими оченятами, наповненими якоюсь потаємною, не притаманною її віку, мудрістю, наче відчуває щось зовсім недитяче…
А Людине серце ось тільки-тільки змогло почати відкриватися чоловікові, і в їх з Вірою життя обережно і потихеньку входить Олександр.
Автор: Альона Мірошниченко.
