З дитинства алергія на слова «ти повинна» і «ти зобов’язана». А ще я з дитинства мріяла побувати в Парижі. Не просто мріяла, я ним марила – найромантичнішим містом в світі. За матеріалами
Вдень я сиджу в офісі і перебираю папірці, вечорами вожу в таксі жінок і дітей. У своїй орендованій кімнаті я тільки ночую. Живу я в квартирі з господинею – самотньою жінкою, кинутою власними дітьми. Вона давно все зрозуміла і все усвідомила, але її сини не хотіли знати свою матір. Тому до мене ставилася так, ніби намагалася перенести свою любов до дітей: жаліслива жінка лаяла мене за моє харчування всухом’ятку, і підгодовувала супчиками і кашками.
Живу я з нею 4 роки. З’їжджати не планую. Наше близьке знайомство зіграло свою роль, і з часом вона знизила мені ціну за оренду до символічної. Тим самим вона наблизила мене до соєї мрії – Парижу.
Мама живе з моїм старшим братом, його дружиною та їхніми дітьми. Брат систематично йде в загyли, гуляє на зібрані гроші – вони намагаються назбирати на квартиру, потім повертається до дружини і вимолює прощення. Мама не дуже любить дружину брата, та й я теж не особливо добре до неї ставлюся: вона надто добра і м’яка, брат постійно витирає об неї ноги, а вона і задоволена.
Останній раз в загyлi братик був пару років тому, тому деяка сума у них була. Як сказала задоволена мама:
– Ще трохи і їм вистачить на внесок по кредиту. Нарешті вони з’їдуть!
Я подумки пораділа за брата – характер у мами далеко не цукровий, і я впевнена – варто їм з’їхати, як відносини з дружиною відразу налагодяться.
– А в тебе як? Як Париж? – поцікавилася мама. Знала про мою ідею-фікс.
– Скоро, Мамуся. Ще кілька місяців, і мрія збудеться! – я не втрималася і похвалилася, ой язик мій – ворог ще й який!
Через пару днів я дуже пошкодувала про свою балакучість. До мене прийшов брат з дружиною. Вони вручили мені постер із зображенням Ейфелевої вежі і радісно засміялися:
– Тепер ти завжди будеш в Парижі!
Я подякувала гостям, запросила їх на кухню. Моя господиня тут же звідти ретирувалася:
– Не буду вам заважати, аж надто рідко до Алісоньки гості ходять.
Слово за слово і мета візиту була позначена: гроші. Мої кpoвно зароблені, рідненькі купюрочки, я повинна була віддати грабіжницькому банку заради того, щоб брат і його дружина влізли в кредит.
– Ми все повернемо, чесно-чесно! До копієчки! – гаряче запевняв мене брат.
Розлучатися з мрією я не хотіла. Але і не допомогти близькому родичу, я не могла. Прекрасно знаючи як вони живуть. Я лише попросила щоб займ був оформлений у нотаріуса, з чітко прописаними термінами повернення.
– Ти мені не довіряєш? – схопився брат. – Як ти можеш думати, що я тобі не поверну?
У брату-то я була впевнена, і то не повністю. А ось його дружині я не довіряла ні крапельки.
Загалом, брат пішов, прихопивши дружину, і серйозно на мене образившись. До загальної істерії підключилася і мама:
– Ти повинна допомогти братові! Нікуди твій Париж від тебе не дінеться. Давай, привозь гроші. І яку ти там розписку у нотаріуса вигадала? Кидай фігньою маятися, родичі так не поступають.
Ми живемо в дуже жaхлuвому світі. Вірити не можна нікому. Я не розуміла, чому моя пропозиція оформити позику офіційно викликала таку бурю емоцій? Адже якщо людина дійсно збирається все повернути, то договір його НЕ обурює. І я сама, якби збиралася зайняти, наполягла б офіційному оформленні мого боргу – щоб позикодавець спав спокійно.
Засудила мене не тільки мама, але і бабуся. Дізнавшись про жадібну внучку, що вимагає з власного брата розписку у нотаріуса, бабуся забрала брата і його сім’ю жити до себе. Заповівши їм квартиру. Так що, можна сказати, я допомогла брату вирішити квартирне питання. Правда, своєрідно допомогла.
А ось спілкуватися зі мною ніхто не хоче – я жмотіна, не варта спілкування з члeнами моєї сім’ї. Адже так не прийнято, треба вірити родичам. Так що я тепер – ізгой. Але ізгой, який через тиждень приземлиться в Парижі і буде гуляти по Версалю і Єлисейських полях.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
