fbpx

Славко хату пiдпaлuв і пoвiсився!.. Люди, допоможіть!!! – репетувала на всю вулицю баба Нюрка. І то таки була правда: з вікон хати валив дим.

Пожежу гуртом погасили, хата майже ціла лишилася. Ну а дід на той світ відлетів.. Сам собі поміг. А чого?.. Розказала мені про все сама баба Нюра, десь через півроку після похорону.

Я прийшла посидіти ввечері з бабою: ми, її сусіди, робили так кожного дня з тих пір, як дід Славко таке «вчудив», бо своїх дітей в них не було, а рідні близькі всі давно повмирали. Десь тільки далеко якісь племінники зосталися, але ніхто не знав, де їх доля розсіяла.

Підтримати стареньку, крім нас, не було кому.

Так от, сиділи ми, пили бабин Нюрчин запашний чай з гілочок, а вона й каже:

– Треба хоч тобі, доню, розповісти, чого оте все сталося… Адже то я винувата… Але й Славко добрий… Ми, коли побралися, дуже діточок хотіли, але Бог чомусь не давав. Поїздили до лікарів різних, і в город, і до бабок різних, і по монастирям. Дохтори всі казали, що причина в мені.

Славкова рідня підмовляла його мене покинути, але він на те не пішов, бо казав що любить мене. Так і прожили ми життя. І оце десь років три тому, як стало Славкові 80 літ, він мені каже: Нюро, розкажу тобі таємницю свою. Помниш, як я на заробітки у Воркуту, на Сахалін і в Польшу їздив?

Чого ж би я не помнила: Славко по кілька разів туди подавався, гроші непогані привозив, так і хату змогли нову збудувати замість старої трухлявої батьківської, ще й дітям наших вже покійних сестер-братів допомагали трохи.

Так от, і говорить Славко далі: є  в мене десь там, де я по заробіткам їздив, трійко діток, байстрюків моїх… Я і знаю лише, що народилися вони там-то і там-то, тоді-то-отоді-то, від отої і від отої. А потім жінки ті заміж повиходили, а одна і була заміжня, то я і не шукав, не ліз більше у їх життя… Тільки й знаю, що десь в мене вже давно дорослі діти є… Не хочу з тою таємницею від тебе помирати…

Прибив мене Славко тією новиною до того міста, де я сиділа в ту хвилину. Не готова я була сприйняти таке спокійно, та й чи можна було?.. Зраджував він мене, виходить, багато разів, а я ж вірила…

І почала я Славка дятлом довбати. Жили наче як і раніше, і хотілося мене бувало котрогось разу і змовчати, але не вміла, дурна. Ні, що б жити вже просто далі, бо нічого не зміниш… А я клювала і клювала його за тих дітей, за зради… Все допитувалася, чи гарно йому з тими молодицями було, чи легко мені в очі було дивитися всі роки…

От і “доклювала” Славка до того, що він ото таке зробив, поки я по городу між буряками лазила… Якби ж можна все назад повернути, та не можна ж… – баба Нюра зітхнула, а по зморшках на її обличчі покотилися струмочки соленої вологи. Та вона продовжила:

– Знаєш, доню, що хочу тобі сказати: ви ще молоді, не замовчуйте правди. Ніякої… Бо потім ще гірше щось станеться, послухай стару бабу… Я оце розказала тобі, того шо мені до Славка пора, погано йому там без мене. А ти, як що зможеш, знайди дітей його, нехай знають, де могила батькова. Це моє до тебе прохання, як до сусідки, я ж тебе з немовлятки знаю. Не обіцяй – ми зі Славком і з того світу побачимо, якщо в тебе вийде і будемо тобі вдячні!..

Я все ж таки пообіцяли бабі допомогти, чим зможу, виконати по можливості її волю.

Вранці до нас зайшла сусідка Тетяна і сказала, що бабця Нюра лежить на своєму ліжку вже покійна і посміхається… Чи випила що, чи просто відлетіла на той світ за власним бажанням – хто знає. Поховали бабу біля її Славка.

Хата їх поки що порожня стоїть, та наче племінники мають приїхати скоро.

А я вже півроку як намагаюся відшукати дітей діда Славка і таки знайшла за тими скупими даними, що від баби отримала, в Польщі його дочку Марисю Юзефівну. І вона теж має скоро навідатися в наші краї, щоб провідати могилу справжнього батька.

Дасть Бог, разом з нею ми знайдемо й інших її братів чи сестер…

Автор: Олена К.

Читайте також: Я ПОДИВИЛАСЯ У ВІЧКО ДВЕРЕЙ: ЗА НИМИ СТОЯЛА ЖІНКА З НЕМОВЛЯМ НА РУКАХ. Я ВІДЧИНИЛА. – ОСЬ, – ПРОСТЯГЛА ВОНА МЕНІ ДИТИНКУ. – ЦЕ СИН ВАШОГО ЧОЛОВІКА. МЕНІ ВІН НЕ ПОТРІБНИЙ, РОБІТЬ З НИМ, ЩО ХОЧЕТЕ. МОЖЕТЕ ДНК-ТЕСТ ЗРОБИТИ, – КИНУЛА ВОНА І ШВИДКО ПОБІГЛА СХОДАМИ. ОШЕЛЕШЕНА, Я ВЗЯЛА МАЛЮКА НА РУКИ.

You cannot copy content of this page