Суспільство
Він же дітям батько, треба пробачити і підтримати?

-Чула, до Вероніки чоловік повернутися захотів, — запитує мене по телефону одна знайома.

Ні, я не чула. Принаймні про повернення, зате чула про обставини його відходу рік тому. Вероніка моя колишня однокласниця, заміж вона вийшла пізніше нас усіх, їй було вже 28 років і ми, тодішні, щиро вважали, що подруга в дівках «засиділася».

Зате до заміжжя вона підійшла куди грунтовніше нас. У чоловіка до 33-х років за плечима не було ні розлучення, ні дітей. Зате була непогана керівна посада, машина, квартира і інші атрибути заможного життя.

Вероніка теж вважалася вже цілком самостійною одиницею суспільства, працювала, квартира двокімнатна у неї була. Правда, не куплена, а спадкова. З Ігорем вони вирішили жити на його території, а квартиру подружжя благополучно здали. При цьому гроші переводилися на її картку.

-Мені твої копійки не потрібні, — сказав тоді дружині Ігор, — так що копальні собі на шпильки.

Єдиною умовою чоловіка було народження мінімум двох дітей і те, що Вероніка буде сидіти з майбутніми нащадками хоча б до школи. Забезпечити він сім’ю цілком міг.

Вероніка з головою поринула в нові для неї сімейні турботи, віддалившись від подруг. Через рік вона пішла в свій перший декрет: народився синочок.

-Звільняйся, — порадив чоловік, коли спадкоємцю виповнилося півтора року, — сиди з дитиною і ні про що не переживай. У мене і на «чорний день» є, і без діла я не залишуся.

Читайте також: Я ЗНАЙШЛА НА ВУЛИЦІ КУПЮРУ, ЗРОБИЛА ТАК, ЯК ВЧИЛА МЕНЕ БАБУСЯ І У МЕНЕ З’ЯВИЛИСЯ ГРОШІ

Вероніка радісно написала на роботі заяву на звільнення і села будинки остаточно, а ще через 3 роки на світ з’явилася і дочка.

-У мене все добре, — розповідала жінка при рідкісних зустрічах, — мені так подобається займатися будинком, дітьми, собою. Навіть не знаю, як працюють жінки все встигають. І так не хочеться пропустити жодного миті з дитячого життя. Вони ж ростуть, кожен день щось нове трапляється.

Каюсь, я навіть позаздрила тоді Вероніці. Це треба: і виглядає добре, мама її з задоволенням сидить з онуками, коли доньці треба сходити в салон.

І не засмикані, як більшість з нас, які і на роботі, і вдома, і у вихідні. Однією рукою заважаєш кашу, другою рукою коси заплітати, при цьому очима перевіряючи домашку з математики у сина.

На 10-му році сімейного життя безхмарне щастя Вероніки затягнуло свинцевими хмарами. Чоловік затримувався на роботі, став неуважний, все частіше вихідні проводив не з сім’єю, а десь ще.

Вероніка мучилася, металася, а потім вирішила з чоловіком поговорити і почула:

-Ти мене не надихає. Ну скажи, яку останню книгу ти прочитала? З тобою і поговорити вже нема про що, крім дитячих проблем. Що ти мені зараз мозок виносиш? Я хочу розлучення. Тобі є куди йти, у тебе є солідна подушка безпеки, та й дітей я не залишу, так що збирайся так швидко, як тільки зможеш переїхати.

Місяць після повернення в спадкову квартиру з дітьми Вероніка не могла себе зібрати по шматках. І нерозуміння, і образа, і розгубленість і почуття провини, що так, не надихала, не розвивалася, жила тільки інтересами сім’ї та винна в тому, що чоловік вирішив її залишити.

Та й працювати починати майже доводилося практично з нуля. Але Вероніка змогла. Дочка теж пішла в школу, а Вероніка влаштувалася продавщицею в квітковий салон поруч з будинком. Поступово забулася і знову почала жити. Навчилася встигати і по дому, і на роботі, і з дітьми.

Чоловік її — сказала вона мені при зустрічі, — час від часу підкидає щось на дітей, спочатку часто прагнув з взяти погуляти, потім оголошувався все рідше. Так я знаю, що в нашій колишній квартирі з ним живе інша. Це його життя, як хоче. Так, звичайно, я його ще дуже люблю і звикнути жити однією було непросто.

І ось, як розповіла мені знайома, через рік після розставання, через 9 місяців після офіційного розлучення Ігор прийшов до Вероніки.

-Уявляєте, — я слухала новини про життя цієї родини, — на роботі у нього не склалося, турнули, побічний бізнес прогорів, мадам нова його бортанули, квартиру продав і купив собі трохи менше.

Весь облозі і злиняв якось. Ну воно і зрозуміло, Вероніка з нього порошинки здувала, весь лощену ходив, а тепер-то нікому. І приперся: бери мене назад, у нас же діти.

-І що Вероніка? — питаю.

-Так послала лісом, — відповідає моя знайома, — з її боку і некрасиво навіть. Ну помилився мужик, з ким не буває. Але він її 10 років утримував, завдяки йому вона подушку безпеки накопичила. А тепер, коли у нього важкі часи, пішов на фіг? А могла б підтримати, чоловік все ж, батько дітям.

А я згадала Вероніку з дипломом юриста, яка продає квіти, і робить це, до слова, талановито і з задоволенням, про її дітей, яким тато дав найкоротші терміни, щоб вони з’їхали з його квартири. Про книжку, яку Вероніка не прочитала, розповідаючи дітям казки на ніч, і не погодилася з подругою.

Як думаєте, чи варто жінці прийняти «помилившого» чоловіка? Або нехай йде туди, де надихали? Вероніка виконала всі умови, зробила все для сім’ї та шлюбу. Перестала розвиватися і стала нецікавою чоловіку?

А може це була лише відмовка розлюбити чоловіка, якому не терпілося звільнити свою територію для іншої. Подушку безпеки накопичила завдяки чоловікові? Так не тільки собі, як виявилося, але ще і дітям. Підтримати чоловіка, батька дітей, який так легко її замінив?

Джерело.

Related Post

facebook