fbpx
життєві історії
15-річна Мар’яна чекала в аеропорту свою 30-річну матір Станіславу. Вони зустрінуться вперше. Що скажуть одна одній?.. Що відчують?.. А 15 років тому Ірина Василівна сказала чоловікові: – Ми ж ще молоді, Олеже, справимося всі разом. Ну не відрікатися ж від неї, ми теж десь в цьому винуваті, недовиховували за своїми роботами… І ось що ми зробимо.

Станіслава народила в 15-ть, влітку після 9 класу.

За іронією долі мама її була тим самим лікарем, до якого приходять жінки з найделікатнішими питаннями. І коли Ірина Василівна помітила в дочці певні зміни, додаткових перевірок не знадобилося. Вона ж і вирішила, попри плітки за спиною їх родини, що Станіслава народить. Дочка була розвинена і міцна на свої роки, а відмова від дитини ще до її народження хто знає, як відіб’ється на здоров’ї Станіслави у майбутньому.

– Будемо народжувати, я тобі допоможу. Значить, так на долі написано, – сказала Ірина дочці.

Станіслава в сльозах зізналася матері, що хто батько дитинки, точно й сама не знає… Так сталося, були вечірки з подругами-друзями одна за одною… Їй подобалися двоє зовсім різних хлопців, і от…

Ірина позлилася добряче, але що вдієш. Дитина в неї одна, треба рятувати. Поговорила делікатно з чоловіком, озвучила своє рішення:

– Ми ж ще молоді, Олеже, справимося всі разом. Ну не відрікатися ж від неї, в решті решт, ми теж десь в цьому винуваті, недовиховували за своїми роботами… І ось що ми зробимо.

Станіслава народила. А через півроку виїхали в США, до рідної сестри Ірини Василівни. Тітка, також медик, яка вже обжилася в Америці, влаштувала племінницю в коледж, і Станіслава зажила новим життям.

А в Україні маленька Мар’янка назвала мамою Ірину Василівну.

Коли дівчинці виповнилося 10, «мама» Ірина розповіла їй, що насправді вона Мар’янці – бабуся, а справжню її маму звати Станіслава і живе вона в далекій Америці, країні, яку показують по телевізору.

Дитячий Мар’янчин розум сприйняв звістку на диво спокійно. Дівчинка тільки спитала тоді:

– А чому мама поїхала? Чому не приїздить? Коли ми зустрінемося?

– Розумієш, маленька, Америка – то дуже далеко. Народила тебе мама, коли була зовсім молодою, а потім її запросила навчатися і працювати в Америку моя сестра. Такий шанс не кожному трапляється, от ми і вирішили, що Станіславі треба їхати. А тобі, тому що ти зовсім крихітна, краще залишитися тут, з нами. Ми сподівалися, як ти трішки підростеш, поїдемо з тобою до мами, або вона до нас прилетить, та в житті іноді все складніше. Летіти в Штати – дуже довго і дорого, ми з татом Олегом хоч і заробляємо, але не так багато, і мама твоя нещодавно тільки довчилася, тільки починає працювати. Тож треба ще зачекати трохи, і ми всі зустрінемося. Адже Станіслава, твоя мама, то моя донечка, і я теж дуже-дуже за нею скучила!

Мар’янка погодилася разом з мамою Іриною і татком Олегом, які виявилися дідусем і бабусею, почекати маму. Їй не було важко, адже вони її не знала, тому життя для неї текло у звичайному руслі.

Звісно, у дівчини виникали питання, надто як вона підростала, ставала підлітком а потім дівчиною. Вона про все, що її турбувало, питала в Ірини, і та, максимально просто і щиро намагалася Мар’яні відповідати.

Коли Мар’янці виповнилося 13, мама Ірина сказала, що в неї тепер за океаном є братик: Станіслава зовсім нещодавно вийшла заміж і у 28 народила хлопчика, свою другу дитинку.

Минуло ще два роки, і ось прилетіла звістка: Станіслава нарешті може вирватися в Україну, лишивши Джона, який вже трішечки підріс, з батьком.

…В Штатах Станіславі було по-різному. Спочатку – нестерпно важко. Вирвана з корінням зі свого оточення, зі звичного життя, після нелегких пологів, про які мало що і встигла зрозуміти, дівчина була не те що розгублена – це був стан повної втрати себе. Тобі 15, але ти починаєш все-все спочатку, з новими людьми, в новій чужій країні…

Сама – наче оте немовлятко, яке залишилося в Україні біля її мами, про яке згадувала з якоюсь гіркуватою ніжністю, але не сказати, щоб зі справжньою любов’ю…

А потім життя закипіло-завирувало. Всі сили потрібні були на вивчення мови, на те, щоб не загубитися в цьому новому величезному світі.

Тітка, звичайно, підтримувала, допомагала, але багато залежало від самої Станіслави. Америка, зрозуміла дівчина, це країна великих можливостей, але самостійних досягнень, де ніхто не дасть тобі сісти йому на голову. Хочеш чогось – йди сама і бери, долаючи всі труднощі.

Вона і йшла. Не швидко, але впевнено, цілеспрямовано.

Як опанувала мову, стало помітно легше, двері почали відкриватися. Але до самостійності ще лежав довгий шлях.

Коледж, стажування, робота, друзі… Особисте життя для неї довго лишалося за якоюсь межею, переступити за яку тут, в США, вона собі чомусь не дозволяла. І тільки в 26 змогла по-справжньому покохати.

А через два роки народився в них з Джимом маленький Джон.

І тут в серці Станіслави стався переворот. Вона наче прокинулася. Прокинулося в її душі материнство. Не тільки до Джона, а й до тієї своєї кровинки, яку залишила багато років тому там, за океаном…

Думала, весь час думала, дивлячись на синочка: а якою була маленькою її донечка, чи відчувала дівчинка, що тулиться не до рідної мами?..

Звісно, дещо вона знала про Мар’янку, мама під час нечастих сеансів зв’язку розповідала Станіславі, як росте дівчинка.

Але бачитися вони не бачилися: Ірина Василівна вирішила, що так краще для них обох. Знайомство повинне відбутися в реальності, а не по відео-зв’язку, не той випадок.

…І ось – 15-річна Мар’яна чекає разом з бабусею Іриною і дідусем Олегом в аеропорту свою 30-річну матір Станіславу. Вони зустрінуться вперше. Що скажуть одна одній?.. Що відчують?..

Станіслава ступила з трапу на рідну землю. Душу залили ніжність, жаль, радість… Як же вона скучила, як скучала!.. Її рідне повітря, її небо, її дитинство…

Всі формальності позаду – вона виходить в зал, де очікують прибувших рідні.

Виходить – і бачить себе. Ту себе, якою покинула країну 15 років тому. Дивиться, як у дзеркало, на Мар’яну, і слова, які готувала-повторювала тисячі разів за довгі години в літаку, – випарувалися, розвіялися, щезли, як і не було…

– Ну що ти стоїш? – перервала мовчанку Ірина. – Дай же я тебе пригорну, донечко!..

Обійми, сльози, метушня… А Мар’яна просто взяла її тихо, без слів, за руку. Так вони і вийшли з терміналу, сіли в батькову машину… Всю дорогу просто трималися за руки.

Станіслава тихенько роздивлялася обличчя доньки, її риси. Наважилися обережно відвести від очей неслухняне русяве пасмо, точнісінько як в неї самої…

Вже вдома, за столом, прорвалися слова. Багато, різні…

Балакати-неперебалакати. Розказувала Станіслава, розказували їй.

Прилетіла всього на два тижні – це й так забагато, бо Джон маленький, вона ще жодного разу його так на довго не лишала, та й робота…

На початку другого тижня гостювання Станіслава, коли сховалися вони з Мар’яною після вечері до її кімнати пити чай, як звикли вже в ці дні, – тоді і сказала Станіслава доньці:

– Поїдеш зі мною, Мар’янко?.. Не зараз, а трохи згодом, потрібен час на підготовку всіх документів… Я вдочерю тебе, а потім заберу до нас в Америку, і ми з тобою все надолужимо, що втратили за ці роки. Будемо нарешті всі разом: я, ти, Джон, мій чоловік. І тітка з дядьком. Вони всі тобі сподобаються, от побачиш! То як?.. Що ти думаєш? Поїдеш?

– Мені подумати треба… Станіславо… – мамою Мар’яна її так і не назвала, дуже багато протиріч вирувало в душі дівчини. Але те, що серце її потягнулося до цієї молодої жінки і відкрилося їй – це Мар’яна відчувала і розуміла.

Та кинути все і полетіти так далеко… Вона справді не знала, що відповісти.

– Добре, ти подумай, я не підганяю, – сказала Станіслава. – Але пам’ятай, що я дуже дуже-дуже цього хочу, доню!..

– Мамо, як же мені бути, мамочко?.. – посеред ночі, коли всі спали, Мар’янка, здригаючись від схлипувань, тулилася на кухні до Ірини, а та гладила її русяве хвилясте волосся і теж не знала, що порадити.

…Знову – аеропорт. Знову – обійми. Станіслава летіла додому. До маленького сина, до чоловіка, до рідних і друзів, до роботи.

Вона знала, що тепер прилетить сюди обов’язково з родиною.

І знала, що прилетить і до них в гості Мар’яна.

Обов’язково прилетить, але – в гості.

Її рідна душа, її сестра-подруга, але – не донька.

Прилетить дівчина, яка частинка її самої, але яка ніколи не стане її донечкою…

Є в житті те, що не можна переписати наново.

Та саме життя – саме життя продовжується.

Автор – Альона Мірошниченко.

Читайте також: «ЧУДНА ГАНЬКА» – ТАК ЇЇ І ЗВАЛИ В СЕЛІ. «ЧУДНА ГАНЬКА», СТАРА ДІВА 20-ТИ РОКІВ, СИДІЛА НА ВИШНІ, ПЛЮВАЛА ВНИЗ КІСТОЧКИ, ЛЮБИЛАСЯ, З КИМ ХОТІЛА, НАВІТЬ З «КРИВЕНЬКИМ» САШКОМ, ЧИТАЛА КНИЖКИ І ЧЕКАЛА НА СВОЮ ДОЛЮ, ЯКА МАЛА «ЗВАЛИТИСЯ НА ГОЛОВУ». І ТАКИ ЗВАЛИЛАСЯ.

Заголовок, головне фото відредаговані творчим колективом видання Ibilingua.com.

Фото – з відкритих джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!