150 000 – приблизно стільки, подейкують, коштує київська двокімнатка, яку батько переписав на мене, і саме ця цифра перетворила мою сімейну історію на суміш нерозуміння і образ.

Я – Марія, колись дівчина з великими планами на медичний факультет, а нині – та, кого брат і сестра звинувачують у всіх бідах, бо я лишилася вдома доглядати нашого тата після недуги, поки вони будували власне безтурботне життя в столиці та за кордоном.

Я закохалася у мрії про стоматологію ще в школі. Біологічні задачі розсипалися переді мною, як пазл, що дивом сам збирається. Я вже бачила свій майбутній кабінет із панорамним вікном на Дніпро й білу вивіску з моїм прізвищем. Казали, що вийде дорого, але чого не зробиш, аби вирватися з райцентру? Тим паче я мала підтримку тата: він зі смаком жартував, що в його старому мішку з інструментами завжди знайдеться місце для стоматологічного бору. Та наприкінці серпня Володя-тато впав у кімнаті; медицина назвала це «гострим порушенням кровообігу», а я – початком свого зовсім іншого життя.

Брат Степан тоді саме запускав стартап у Варшаві. Сестра Олена готувала весілля, і в її голосових відосах я чула дзвін кришталю й сміх подружок. За першим же сімейним дзвінком я зрозуміла, що ділити турботу ніхто не планує.

– Марічко, – зітхнув Степан через WhatsApp, – ти ж знаєш, мій інвестор не зрозуміє, якщо я зірву дедлайни. Поки що підключай місцеву няню, а я пізніше допоможу грошима.

– З моїм весіллям зараз аврал, – швидко сказала Олена. – Але приїду, щойно зможу. Тримайся там!

Тримати довелося все – від підсобної ванни до важкого слова «реабілітація». Лікар прокинув у мені стривожену медсестру: контроль тиску, вправи, латані нічні сорочки. Я була ніби на зміні, що не закінчується. Єдине, що гріло, – тато, який, трохи оговтавшись, хапав мене за долоню й шепотів «Марусю, ти моя сила». Тоді я зрозуміла: заради цього погляду варто забути про університетські корпуси й гуртожиткові вечори.

Заочна бібліотечна справа в сусідньому Турці стала компромісом: пари раз на два тижні, решта часу – татові й господарству. Зарплата у шкільній бібліотеці була символічною, зате уроки читання вимикали внутрішній плач. Діти тягнули мене в інакше життя: «Пані Маріє, покажіть де шукати “Пригоди журавлика”!» – і я бігла між стелажами, ніби серце знову вміло радіти.

Минуло три роки. Тато вже міг сидіти у кріслі-коліснику, слухав новини й все питав, як там «моя стоматологія». Я сміялася: «Тату, головне, щоб ми з тобою посміхалися, а зуби як-небудь наздоженемо». Тоді він почав натякати на заповіт. Я відмахувалась: мовляв, ще рано думати про такі речі. Та одного дощового жовтня він наполіг.

– Марусю, ця квартира має бути твоя. Степан і Олена давно стоять на ногах. А ти – мій янгол, – він поклав долоню мені на плече, і я лише кивнула, бо слова чомусь застрягли.

Після того я побачила, що батько, хоч і слабший, але залізно послідовний: оформив документацію, проговорив зі мною кожен пункт і спокійно пристав на те, що я повезу його весною в гори, як тільки підсилиться.

Весни ми разом не зустріли. Коли не стало тата, наш будинок ніби похилився. Я сиділа над тарілкою холодної вівсянки й не відчувала смаку. Але справжній заряд болю прийшов на дев’ятий день, коли Степан із Оленою, покрутивши в руках нотаріальні копії, зібрали сімейну раду на кухні.

– Маріє, – почав Степан, нахиливши телефон, щоб фіксувати аудіо, – ми з Оленою вважаємо, що це несправедливо. Ти ж розумієш: тато був у вразливому стані, а ти мала на нього вплив.

– Я впливала пігулками та кашкою, – відповіла я й відчула, як трясеться чашка в долонях. – А де ви були, коли потрібен був підйомник і безсонні ночі?

– То не дискутуємо, – різко втрутилась Олена. – Факт: заповіт треба переглянути. Подумай: продаси квартиру, поділимо гроші. Кожному по чесному.

– Чесне, – видихнула я, – це сім разів приїхати на Різдво і ні разу не лишитися, щоб я виспалась. Це «чесне»?

Степан підвівся і ковзнув поглядом по портрету тата на стіні.

– Добре, дамо тобі час, – кинув він. – Але ми проконсультуємось із юристом.

Вони грюкнули дверима, залишивши за собою шлейф дорогих парфумів. Я стояла на кухні й уперше за багато місяців дозволила собі розриватися від сліз. Хотіла написати подрузі Соломії, але телефон вислизнув. Тоді я просто пішла по воду для герані й уявила, що тато поруч, мовчки стукає по підлокітнику й шепоче: «Тримайся, доню».

Сусіди співчували, та водночас поглядали, чи не виставлю квартиру на продаж. Я ж мила підлогу, перечитувала студентські конспекти й думала, що, може, ще не все втрачено. Одного дня до бібліотеки прийшов новий учитель хімії, пан Роман, і довго розглядав стелажі.

– У вас тут пахне канікулами, – усміхнувся він.

– А у вас – лабораторією, – відповіла я, вперше за довгий час відчувши теплу іскру всередині.

Ми обмінялися книгами – я дала йому «Квіти для Елджернона», він мені – власноруч намальовану шпаргалку з органічної хімії, бо знав, що я все ще мрію вступити на заочний медичний напрям. Після роботи ми пили чай на подвір’ї й говорили про ширину Всесвіту та вузькість людських сердець. Роман не питав про спадщину; він питав, чи мені цікаві закарпатські тополі, бо хоче влітку поїхати з учнями на практику й шукає компанію.

Тим часом брат із сестрою подали запит до нотаріуса. Їм відмовили: документ складено коректно. На знак протесту Степан перестав відповідати на месенджери, а Олена надіслала останнє голосове: «Ти розумієш, що вкрала нашу частку?». Я слухала запис і ловила себе на дивному спокої. Невже можна вкрасти те, що тобі навіть не пропонували підняти, коли воно впало?

У травні я прийшла до батькової фотографії й сказала:

– Тату, я подала документи в університет. Заочно. Щотижня буду їхати електричкою, а ночувати – у нашій квартирі. Я не продам її. Вона – моя гавань. І, знаєш, я вже не боюся, що хто скаже.

На кухні тихо зацокала годинникова стрілка. Десь у серці – теж, але впевнено.

Я ділюся цією історією не заради виправдань і не заради гіркоти. Я хочу запитати: що важить для вас більше – формальна «справедливість» чи безмовні роки турботи, які ніколи не оцінити цифрою? Чи справді спадок вимірюється квадратними метрами, а не глибиною обіймів, коли декого вже не повернути? Розкажіть, як би ви вчинили на моєму місці – і чи варті будь-які статки тих цінностей, що ми називаємо сім’єю?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений