— Ой, скільки тут добра всілякого! Та це ж можна на пластик віддати, а це на макулатуру, а це ще можна на шафу чи ще кудись виставити, — Віка, як завжди, з ентузіазмом порпалася в тих пакетах, що я для неї наготувала.

Я мовчки спостерігала, як вона дістає з пакунків дитячий одяг, що став маленьким на моїх дітей, іграшки, старі книжки, які мені вже не потрібні, і навіть порожні ящики, які просто займали місце в коморі.

Віка приходила до мене двічі, а то й тричі на тиждень, завжди з посмішкою, завжди з тим самим «Ой, як добре, що ти про нас думаєш!».

І я, чесно кажучи, була не проти — ми з чоловіком збираємося переїжджати в нову квартиру після Нового року, і мені дуже хотілося залишити все зайве тут, щоб не перевозити непотрібний мотлох.

— Ну що, знайшла щось корисне? — спитала я, спираючись на кухонний стіл.

— Та тут цілий скарб! — Віка поставила на підлогу коробку з одягом і зітхнула. — Знаєш, скоріше б ви вже переїхали! Там і простору більше для моїх діточок, і все у вас новеньке буде, гарненьке.

Я спантеличено кліпнула.

— Для твоїх діточок? — уточнила я, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

— Ну звісно! — Віка озирнулася до мене, ніби те, що вона сказала, було найзвичайнішою річчю. — У вас там і дитячі кімнати просторіші, і кухня велика. А якщо мені іноді треба буде залишити дітей у вас — їм там буде добре. Ти ж знаєш, як мені важко з ними одній.

Я розгублено дивилася на неї. Це прозвучало, наче вона вже вирішила, що моя нова квартира буде не тільки моєю, але й її «запасним аеродромом».

— Віка, — я намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — Мені здається, ти трохи не так зрозуміла ситуацію.

— Та що тут розуміти! — махнула рукою Віка, ніби моя незгода була лише формальністю. — Ти ж завжди говориш, що дружба — це підтримка. А я не просто подруга, я як рідна вже!

Це було вже занадто. Я знала, що Віка дивакувата і часом межує зі здоровим глуздом, але зараз вона явно перетнула якусь невидиму межу.

— Віка, слухай, я тобі завжди рада допомогти, — я спробувала обрати правильні слова. — Але ти ж розумієш, що наша нова квартира — це для нас, для нашої сім’ї. У нас двоє дітей, і місця багато не буде.

— Та я не кажу, що переїжджу до вас! — засміялася вона, але сміх був якийсь натягнутий. — Просто… ну ти ж розумієш, з ким я можу залишити дітей, як не з тобою?

— Віка, — я зітхнула, — у мене теж є свої справи, робота, і мої діти потребують уваги. Я просто не зможу часто допомагати тобі з твоїми дітьми.

Вона на мить задумалася, а потім додала:

— Ну, гаразд. Може, ти й права. Але ти ж не проти, якщо я іноді до вас на обід з дітьми заскочу? Там же така кухня буде!

Я вже не знала, сміятися чи плакати. Розмова закінчилася тим, що Віка взяла пакети, ще раз обійшла квартиру, «про всяк випадок» запитавши, чи немає в мене ще чогось зайвого, і пішла.

Я залишилася стояти в коридорі, переварюючи її натяки. З одного боку, я розуміла, що вона дійсно має нелегке життя. З іншого, її безцеремонність починала мене дратувати.

Що робити далі? Поговорити з нею відверто й поставити чіткі межі? Чи просто обмежити її відвідини й сподіватися, що вона сама все зрозуміє? Відповіді я поки що не маю.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.