27 000 гривень. Саме стільки пішло з нашого спільного рахунку за один вечір. І я ще довго гадала, що ж такого ми могли купити за ці гроші, якщо у квартирі нічого не змінилося, а у ванній досі цвіль на стелі.

Я стояла на кухні з телефоном у руці, гортаючи банківську виписку, і в голові крутились найрізноманітніші сценарії. Може, він заплатив за якесь обстеження? Ну, здоров’я – святе. А може, щось із машиною? Хоча стоп, у нас нема машини. А може… інша жінка? Я махнула головою – дурниці. Руслан ніколи не здавався типом з подвійним життям. Хоча, як показала практика, подвійне життя буває не лише з красивими дамочками.

Але тоді я ще не знала. Я просто втупилася в цифру й мовчала. Руслан, як завжди, сидів за комп’ютером, щось друкував. Вид був цілком невинний – футболка, кава, зачесане догори волосся, як у чоловіка, що завжди все тримає під контролем. Я дивилась на нього й думала: розповісти зараз чи дати йому шанс зізнатись?

– Руслане, – кажу обережно, – а ти нічого не хочеш мені розповісти?

Він навіть не повернув голову. – Про що саме?

– Ну… скажімо, про несподівані великі покупки останніми днями.

– Ти про пральний порошок?

Я ледь не поперхнулась чаєм. Пральний порошок. За 27 000. Якщо тільки в нього не додавали золотий пилок і благословення Папи Римського – то ні.

– Не зовсім, – кажу вже твердо. – Я знайшла транзакцію. 27 тисяч. І в описі – “музей”.

Тепер він подивився. Прямо на мене. І я побачила на його обличчі оте знайоме тремтіння – коли він ловиться на гарячому, але ще сподівається якось викрутитись.

– Ох… – каже, – ну, ти ж знаєш, я допомагаю іноді з експозиціями…

Я повільно сіла навпроти. – Знаю. Але що саме коштує 27 тисяч?

І тоді він зробив паузу. Класичну. Глибокий вдих, озирання кімнати, ковток кави. І нарешті – зізнання.

– Це… підкова. Бронзова. Селянська. 19 століття.

– ЯК ПІДКОВА?! – не витримала я.

– Вона з Полтавщини, унікальна. Кажуть, колись її тримали над дверима хати, де корова давала по 20 літрів молока щодня! Я ж для музею, для справи! – майже захлинався від захвату він.

Я мовчала. Тому що в той момент у мене не було слів. В мене навіть думок не було. Лише одна мрія – вставити цю підкову йому… в колекцію.

– Руслане, – кажу нарешті, – скажи чесно. Ти серйозно вважаєш, що бронзова підкова для корови в музеї – це пріоритет, коли у нас у ванній грибок розміром з Житомир?

Він знітився. Почухав потилицю.

– Ну, ти ж знаєш, як я люблю історію… І я думав… Ну, я ж не собі…

Я почала сміятися. Реально сміятися – з розпачу, з безсилля, з цього театру абсурду. І тут мене пробило:

– А знаєш, Руслане… Може, ми просто з різних епох? Я – сучасність, яка хоче теплу ванну без плісняви. А ти – романтик із XIX століття, який дарує музеям щастя в бронзі.

Він мовчав. Я мовчала. У кімнаті зависло те саме напруження, яке виникає, коли з холодильника тече вода, а ти робиш вигляд, що це просто конденсат.

– Віро, – нарешті прошепотів він. – Я хотів зробити щось важливе. Для душі. Для історії. Я не подумав, що це тебе так образить.

Я мовчки встала, пішла у ванну і ще раз подивилась на ту плитку. Вона знову тріснула. Наче сміється з мене. З нас.

Того вечора ми не сварились. Я не кричала, він не виправдовувався. Але ми мовчали. Дуже голосно мовчали.

І ось тепер, після кількох днів рефлексії, я запитую себе і вас:

А як би ви вчинили на моєму місці? Коли людина, з якою ти будуєш життя, витрачає спільні гроші на речі, які важливі для нього – але абсолютно чужі для вас. Це зрада? Це егоїзм? Чи це просто прояв любові до себе, яку ми іноді так погано розуміємо в інших.

Розкажіть мені. Бо я досі не знаю – чи злитися, чи плескати в долоні.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений