3 000 000 грн на рахунку, двоповерховий дім і гектар яблуневого саду – усе це я з братом мали успадкувати після тата. – Катю, підписуй акт приймання–передачі, ви тут статисти, ­– прошипіла Лариса, обертаючи на пальці татів годинник. Нотаріус прочитав заповіт: усе майно – Ларисі та її синові, нам із Володею – порцеляновий сервіз. Я помітила, як брат побілів, а в мені спалахнула рішучість.

Я завжди вірила, що нашу родину нічого не роз’єднає, аж доки не дізналася, що батькова нова дружина Лариса домоглася переписати весь спадок на себе та свого сина Олеся, а мені з братом залишилася лише коробка з пожовклими фотографіями.

Саме тоді я побачила, як легко довіра перетворюється на пастку, а найрідніша людина мовчки погоджується на умови, які шкодять його дітям. І я зрозуміла: мовчати більше не можна – треба викривати брехню, хай би що це коштувало… Читачу, ти б ризикнув підняти все на поверхню, якби знав, що від правди заболіло б усім?

Ми з братом Володею приїхали до батьківського дому в Городенці рівно за тиждень після похорону. Двір був охайно підмітений, наче ніхто й не помер: нові вазони на ґанку, свіжа фарба на хвіртці. Лариса зустріла нас показною усмішкою.

– Ви якраз вчасно, ­– її голос бринів льодяною люб’язністю. – Нотаріус уже чекає.

– Сподіваюся, довго тебе не затримаємо, – сухо відповів Володя.

У вітальні пахло свіжозвареною кавою, та напруга різала повітря сильніше за будь-який запах. Нотаріус зачитував заповіт рівним тоном, а я рахувала, як моє серце відбиває такт. Будинок, сад, банківський рахунок – усе переходило у власність Лариси. Її синові Олесю діставалася ділянка під Івано-Франківськом. Нам із Володею – тільки батьків сервіз «Мадонна» і ті старі фото.

– Це помилка, – прошепотіла я.

– Така воля покійного, – нотаріус знизав плечима.

Володя підвівся.

– Ларисо, покажи чорновик, який тато писав пів року тому. Там було інакше.

Вона відвела погляд.

– Твій батько сам усе змінив, ­– сказала й ковтнула каву.

– Чому ж тоді він не сказав нам ні слова? – не стрималася я.

Відповіді не пролунало.

Тієї ж ночі ми з братом нишпорили по горищу, згори сипався пил і спогади. У старій скрині під килимами знайшли диктофон. Я натиснула «play», і в темряві заскрипів батьків голос.

«Катю, Володю… якщо слухаєте – мене вже немає. Я знаю, що Лариса змусила мене підписати новий заповіт. Казала, що піде й забере Олесика, якщо не забезпечу їх майбутнього. Я злякався самотності. Пробачте…»

Моє горло стисло.

– Чув? – шепнула я.

– Чув, ­– Володя потер лице. – Треба діяти.

Ми пішли до Лариси зранку.

– У нас є доказ тиску, – брат поклав диктофон на стіл. – Перепишеш усе добровільно, інакше підемо до суду.

Її пальці здригнулися на чашці.

– То ви шантажуєте вдову? – голос звучав трохи тихіше, ніж учора.

– Ми повертаємо справедливість, – відповіла я. – Тато боявся залишитись сам, а ти скористалася цим.

Лариса мовчала довго, аж поки в очах заблищали сльози, чи то справжні, чи професійні.

– Добре, – видихнула вона. – Я віддам вам будинок і землю. Але рахунок… там грошей мало, лікування коштувало дорого.
Володя глянув на мене:

– Катю, погоджуємось?

Я кивнула. Грошей не повернуть батька, а от дім – наша пам’ять.

Тиждень потому ми укладали новий договір. Олесь, похнюплений, стояв осторонь.

– Мені ж обіцяли, – пробурмотів він.

– Олесю, твоя мама вчинила неправильно, але ми не вороги, – сказала я йому. – Якщо хочеш приїздити – двері відчинені.

Коли всі формальності завершилися, ми з братом залишилися в порожній вітальні. Я взяла батьків сервіз і перший раз заплакала по-справжньому.

– Знаєш, я на тата не серджуся, – тихо мовив Володя. – Він був слабкий, але любив нас.

– Любив, ­– стиха погодилася я. – Просто страх іноді голосніший за любов.

Ми вирішили не подавати до суду: достатньо того, що розірвали ланцюг мовчання. За місяць сад ожив: білі яблуні вкрилися квітами, ніби сам дім зітхнув вільніше. Увечері я наливала чай, сідала на ґанку й слухала, як Володя лагодить старий годинник – той, що колись обіцяв йому тато.

– Катю, – виглянув брат, – а ти певна, що зробили правильно, змусивши Ларису поступитися?

– А ти певен, що було б краще, якби ми промовчали? – усміхнулася я. – Людей лікує правда, навіть якщо спершу вона рве.

Тоді він сів поруч.

– Може, колись подаруємо Ларисі букети з цих яблунь? – пожартував.

– Побачимо, ­– відповіла я. – Для прощення потрібен час, а для довіри – ще більше.

Друзі: якщо ваша родина зіткнеться з несправедливим заповітом, ви оберете боротьбу за спадок чи спокій душі? Як ви вважаєте, де межа між захистом правди й руйнуванням останніх крихт родинного тепла?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений