– 500 000 гривень, – я почув цю цифру і відчув, приплив якоїсь енергії. Що? Як це? Я подивився на нотаріуса, потім на чоловіка, що сидів напроти мене. Василь. Так його звали. Темне волосся, гострі риси обличчя. Я дивився на нього і нічого не розумів. Хто він узагалі такий? Чому він тут?

– Вибачте, – я перевів погляд на нотаріуса. – Це якась помилка. У тата не було іншого сина.

Жінка лише зітхнула й похитала головою.

– Даниле, я розумію, що для вас це несподіванка, але документально це підтверджено. Ваш батько дізнався про існування Василя кілька років тому і вніс його у заповіт. Юридично він такий самий спадкоємець, як і ви.

Я відчув, як усередині все закипає. Який ще спадкоємець? Чому я дізнаюся про це зараз? Я завжди вважав, що наша сім’я була простою і чесною. Тато завжди вчив мене бути справедливим, не брехати. А тут – така брехня, така зрада!

Я відчув, як мій погляд ковзнув до Василя. Він мовчав, спокійно чекаючи. У нього не було того розгубленого вигляду, що у мене. Він знав. І це мене добило ще більше.

– Ти давно про це знаєш? – майже прошипів я.

Він кивнув.

– Батько знайшов мене три роки тому. Ми зустрічалися кілька разів. Говорили… Він хотів виправити помилки минулого.

Я не міг повірити своїм вухам. Значить, тато знав! Він бачився з цим чоловіком, а мені не сказав ні слова. Як він міг таке приховати?

– Ти нічого не заслуговуєш, – холодно сказав я. – Ти не був поруч, коли він занедужав, коли його треба було доглядати. Ти не провів із ним дитинство, не ділився радістю і болем. А тепер прийшов і забираєш те, що належить мені.

Василь нарешті зітхнув. Уперше в його очах з’явилося щось схоже на емоцію.

– Я не прийшов сюди, щоб сперечатися. Але факт є фактом. Він був моїм батьком теж. І я маю право.

Моє серце калатало. Я схопив документи, які лежали переді мною, і рвучко піднявся.

– Це ще не кінець.

Я вибіг із кабінету, не чекаючи відповіді.

Увечері ми сиділи з Олею на кухні. Я нервово крутив у руках склянку з водою.

– Уявляєш? Пів мільйона! Просто так. Людина з’являється з нізвідки і каже, що йому це належить!

Оля мовчки слухала. Потім, після паузи, сказала:

– Він не винен у тому, що твій батько зробив колись.

Я люто подивився на неї.

– Не винен? Ти серйозно? Він винен у тому, що погодився на це! Він винен у тому, що мовчав, коли я навіть не знав про його існування! Він не брат мені, розумієш? Не брат!

Оля обережно доторкнулася до моєї руки.

– Я розумію, що тобі важко. Але справа не тільки у спадщині, правда?

Я важко зітхнув. Вона мала рацію. Річ була не в грошах. Не в будинку, не в рахунках у банку. Справа була в тому, що мій тато виявився не тим, ким я його вважав. Що моє дитинство було побудоване на напівправді. Що я не єдиний син. Що я не особливий…

Наступного дня я все ж таки зустрівся з Василем. Я повинен був знати більше. Дивно, але цього разу він виглядав менш впевненим.

– Я не хотів, щоб так сталося, – сказав він. – Повір, я не просив про це. Але наш батько вирішив так. Він хотів, щоб ми хоча б спробували познайомитися…

Я подивився на нього. Він був схожий на тата. Навіть голос у нього був схожий. І це мене бісило ще більше.

– Ну і як тобі, бути “сином” кілька років? Непогано, так? – не втримався я.

Василь стиснув губи. Потім тихо сказав:

– Я теж виріс без нього, Даниле. Так само, як і ти тепер живеш без нього. І мені теж боляче.

Я відчув, як всередині щось здригнулося. Я цього не хотів. Я хотів злитися. Хотів… Але його слова… вони були правдою.

Я не знав, що робити далі. Не знав, чи зможу пробачити. Але знав одне – це було не так просто, як я собі уявляв.

А тепер у мене до вас питання: як би ви вчинили на моєму місці? Чи зміг би хтось із вас пробачити таку брехню? Чи має Василь право на цю спадщину, чи ні? І чи варто мені взагалі пробувати з ним знайти спільну мову?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!