«65 000 гривень, Віро, ти уявляєш, яка це халява?!» – радів Антон, ніби виграв лотерею, а не розтринькав наш фонд на Японію за два дні. Я дивилась на нього й думала, чому я — єдина, хто взагалі знає ціну нашим мріям.

Я місяцями відкладала гроші на відпустку. Я була в люті, коли мій наречений витратив усе це на власний розсуд за одні вихідні.

Я стояла на порозі нашої квартири, і не розуміла, що коїться. Я щойно повернулася з роботи, у мене в руках був пакет з продуктами, а перед очима — картина, яка перекреслила півтора року моїх старань.

Замість квитанцій на авіаквитки та ваучерів на готель, на нашому журнальному столику лежали блискучі коробки. Запах свіжого пластику та електроніки наповнював кімнату, перебиваючи навіть аромат м’яти та базиліку, які я купила для нашої вечері.

Антон сидів на дивані, зосереджено вдивляючись у монітор, який тепер займав майже всю стіну. На ньому було щось, що я одразу впізнала — найновіша версія комп’ютерної гри, в яку він міг грати годинами. Поруч, на новому столі, світилися кольоровими вогниками клавіатура та миша, схожі на святкову ялинку.

Я поставила пакет на підлогу, і звук пляшки з оливковою олією, що стукнулася об керамічну плитку, нарешті привернув його увагу. Він повернувся до мене, його обличчя світилося від захвату.

«Віро, ти тільки подивися! Я не міг не взяти. Це ж лімітована серія, а я ще й на знижку потрапив!» — сказав він, показуючи на екран. — «Все разом обійшлося лише в 65000. Це ж майже даром, чи не так?»

Мій голос був надто тихим, він ледве виходив з мого горла. «65000? Антон, що це означає?» Він ще не розумів, що це були наші спільні гроші. Я була настільки впевнена в нашій довірі та спільних цілях, що навіть не перевіряла наш рахунок. Я просто вірила, що він там є, що наша мрія про подорож до Японії стає все ближчою. Я відчувала, як всередині мене здіймається хвиля, яка ось-ось мене поглине.

«Ну, як що? Це ж наш комп’ютер! Ти тепер теж зможеш грати, як захочеш. Або дивитися фільми на такому екрані. Ми потім поїдемо. Відпустка почекає», — відповів він з такою легкістю, ніби говорив про зміну каналу на телевізорі.

Я дивилася на нього і не впізнавала. Він був поруч, але здавався мені абсолютно незнайомим. «Почекає? Антон, я півтора року відкладала кожну копійку. Я відмовлялася від усього, від кави з друзями, від нової сукні, щоб ми могли поїхати. Я мріяла про це з самого дитинства. А ти… ти просто витратив усе. Без єдиного слова».

Його посмішка зникла, обличчя стало серйозним. «Віро, ти перебільшуєш. Це ж просто подорож. Я ж не кажу, що ми ніколи не поїдемо. Просто зараз у мене є цей шанс, і я ним скористався. Що в цьому такого?»

«Що в цьому такого?» — мої слова прозвучали як ехо в порожній кімнаті. — «У цьому немає нічого такого, Антон. Але в цьому є все. У цьому наша спільна мрія, яку ти просто викинув на смітник заради своїх іграшок. У цьому наша довіра». Я більше не могла стояти. Я просто вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Я не знала, куди йду, але знала, що мені потрібно йти. Потрібно було дихати іншим повітрям.

Я йшла безцільно вулицями Варшави. (Тут ми живемо вже більше 5-ти років.) Мені не потрібна була компанія, мені не потрібна була розрада. Я хотіла бути сама, щоб розібратися в собі, у своїх почуттях, у своєму майбутньому. Я відчувала себе ошуканою.

Ошуканою не через гроші, а через те, що він так легко знецінив мої мрії. Мої зусилля. Я завжди була впевнена, що ми — одна команда. Що ми разом будуємо наше життя. А виявилося, що я будувала, а він просто дивився, як я це роблю. А потім, коли йому щось знадобилося, він просто взяв. Без дозволу.

Я зайшла в кафе, щоб зігрітися, замовила чай з лимоном і довго дивилася на вулицю. Люди поспішали у своїх справах, сміялися, обіймалися. А я сиділа одна. І вперше за довгий час я відчула себе самотньою, хоча ще кілька годин тому у мене було все: і наречений, і наша затишна квартира, і спільні плани на майбутнє.

Ця розмова з Антоном була, мабуть, найважчою в моєму житті. Але ввечері, коли я поверталася додому, я зрозуміла, що нам потрібен час. Потрібен час, щоб все обдумати. І я вирішила, що мені потрібно поговорити з кимось. Але не з друзями, а з тими, хто знає Антона краще за мене. З його батьками.

Я зателефонувала його матері, Марії Іванівні. Вона завжди була для мене як друга мама. Вона була мудрою, спокійною, завжди вміла вислухати. «Вірочко, що трапилось? Твій голос такий сумний», — сказала вона, і мені стало ще важче.

Я набралася сміливості й розповіла все. Про те, як ми відкладали гроші, про те, як Антон витратив їх на комп’ютер. Про мої почуття і про те, що я не знаю, як нам бути далі.

Марія Іванівна мовчала. Я чекала її реакції. Я чекала гніву або виправдань, але вона сказала те, чого я зовсім не очікувала. «Віро, мій син завжди був таким. Спонтанним, трохи легковажним. Ми завжди думали, що ти зможеш зробити його життя більш організованим. Ми завжди були впевнені, що ти зможеш направити його на правильний шлях».

Ці слова були для мене подивом. Вони говорили про те, що мене ніхто не бачив як рівного партнера. Мене бачили як ту, хто мала “зробити” його кращим.

Наступного дня я вирішила заїхати до них у гості. Я знала, що потрібно поговорити і з його батьком, Петром Степановичем. Коли я приїхала, вони обоє сиділи на кухні. Я розповіла їм про наш конфлікт. Я говорила спокійно, намагаючись не згадувати про лють, яка все ще була всередині.

Петро Степанович подивився на мене з сумом. «Віро, ми завжди казали Антону, що в житті потрібно ставити цілі. Але він… він завжди був у своїх хмарах. Ми дуже сподівалися, що ти, як людина розсудлива, допоможеш йому стати дорослішим».

Я відчувала, як мені стає все гірше. Я була не дружиною, я була рятівницею. Або, скоріше, вихователькою для дорослого чоловіка. Це не та роль, яку я собі уявляла.

Після розмови я відчула, що мені потрібно повернутися додому, до Антона. Це було єдине місце, де ми могли все обговорити. Коли я відкрила двері, я почула його голос. Він з кимось розмовляв по телефону, і його голос звучав розслаблено і весело.

«Так, вона ще злиться, — сміявся він, — але нічого, скоро передумає. Я ж її знаю. Вона завжди знаходить, на що поскаржитися. Її мрії були про Японію. Я ж навіть не хотів туди летіти. А це мені було дійсно потрібно. І що я можу з цим зробити? Вона така драматична».

Я не рухалася. Я відчувала, що моє серце розбивається на маленькі шматочки. Його слова були для мене сильнішими, ніж втрата грошей. Він говорив про мене як про надокучливу сусідку, а не як про жінку, яку він мав би любити.

«Я знаю, ти мене любиш», — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. «Але ти звикла до своїх списків. А я просто хочу жити на повну. Це ж не погано».

Я не відповіла. Я просто пішла у нашу кімнату і почала збирати свої речі. Я не плакала, я була настільки спустошена, що сльози просто не йшли. Я складала свої книги, свої речі, свої мрії. Коли я все спакувала, я повернулася до вітальні. Він сидів там, дивлячись на мене здивовано, не розуміючи, що відбувається.

«Я йду, Антон», — сказала я тихо, але твердо. «Я не можу більше. Я не можу бути з тобою. Я не можу бути людиною, яка змушує тебе дорослішати. І я не можу бути з тим, хто зневажає мої мрії. Ти кажеш, що любиш мене, але не поважаєш. А без поваги немає нічого. Я більше не можу цього терпіти».

Я пройшла повз нього. Я вийшла з квартири, не озираючись. Я відчувала, що це мій перший крок до нового життя. До життя, в якому мої мрії будуть мати значення. Я не знала, що буде далі, але я була впевнена, що я більше не буду одна у своїх мріях.

Минув тиждень, як я залишила Антона. Я знайшла тимчасове житло в сусідньому районі, де з вікна видно парк і маленьке кафе, яке тепер стало моїм новим прихистком. Я щоранку варю каву на маленькій кухні й відчуваю дивну суміш порожнечі й полегшення. Я ще досі іноді ловлю себе на думці: «А раптом я перебільшила? А може, справді варто було перечекати?» Але потім згадую його голос, ті легковажні слова, сказані за моєю спиною — і все стає на свої місця.

Я більше не злюся. Я вже не хочу нічого доводити. Просто розумію: бути в парі — це не про компроміси у своїх мріях, а про підтримку. І якщо людині байдуже до того, що для тебе святе, то чи варта вона твого часу?

Мене найбільше вразила навіть не покупка, а те, як легко він вирішив, що я все стерплю. Що моя любов дорівнює сліпому прийняттю всього. І саме це стало для мене останньою краплею.

Я починаю новий розділ — без Антона, без спільного рахунку, зате з власною гідністю. Я не знаю, чи поїду в Японію цього року. Але я точно знаю: наступну мрію я здійсню для себе. І з тими, хто справді розуміє її цінність.

А як би ви вчинили на моєму місці? Простили б? Дали ще один шанс? Чи теж пішли б, не озираючись?

І головне — як ви думаєте, чи можна побудувати щось міцне там, де мрію однієї людини називають «примхою»?

Ваші думки для мене важливі. Бо я досі вчуся жити по-новому.