Мені 30 років, я заміжня, маю чудову дитинку. А проблема в тому, що я тягну на собі дві родини: це мої батьки, брати і наша родина, бо чоловік нарахі не працює.
Справа в тому, що вже у школі я підробляла і допомагала батькам. В той же ча добре навчалася.
В університет я вступила власними силами, на бюджет. Та, на жаль, я здружилася з дівчиною з заможної родини, почала прогулювати з нею лекції. Їй нічого не загрожувало, бо вчилася вона на платному факультеті та й батьки завжди могли виручити.
А от я через прогули втратила стипендію і можливість навчатися безкоштовно. Довелося йти працювати. Мені тоді було 18 років.
Працювала на ринку реалізатором одягу, доводилося торгувати і в лютий холод, і в спеку. Трудилася, не покладаючи рук. Допомагала батькам, майже всі гроші віддаючи їм. Собі лишала мінімум, необхідний для життя.
Через два роки мені пощастило: запропонували роботу в офісі! Яка ж я була радісінька! Адже я розуміла, що без освіти, яку так і не доотримала, я майже ніхто. І я стала знову міркувати про те, щоб відновити навчання у вузі.
Ще через два роки я вже працювала в іноземній компанії, заробляти стала більше, тож змогла знову вступити до університету на платне відділення.
Я працювала і навчалася, і тягла своїх безробітних батьків, бо мама доглядала за моїми братами, родиною, а батько перебивався випадковими заробітками. Мені в ці роки важко було, я не могла дозволити собі навіть гарно вдягатися, купувала одяг у “Секонд хенді”, заощаджувала буквально на всьому, ходила пішки.
І ось саме в цей період я познайомилася з приємним хлопцем.
Але вже на третьому побаченні він натякнув, що хоче зустрічатися з заможною дівчиною, що гідний достойної нареченої. І я почала страшенно комплексувати з приводу свого дому, з того, як живуть мої батьки… Ми розбіглися.
Все продовжувалося так само, я все тягла в батьківський будинок. І от я зустріла чоловіка, набагато старшого за себе. Він не звертав уваги на те, як я бідно вдягнута, запрошував в кафе чи в кіно.
Я якраз закінчувала університет і сподівалася, що тепер мені фінансово стане легше. Але несподівано я втратила роботу і довго не могла знайти нову.
Врешті решт я знову влаштувалася на нормальну роботу за професією і надалі продавжувала забезпечувати свою родину…
Мій коханий зробив пропозіцію, і я погодилася, бо полюбила його всім серцем. А ще я в душі сподівалася, що коли створю свою родину, у моїх батьків і братів прокинеться совість, вони підуть на роботу і перестануть нарешті мене “доїти”. Але я цього так і не дочекалася…
Ми з Віктором одружилися, народилася дитина. Коли малому виповнився рік, я пішла на роботу, бо переживала за батьків.
Минуло 10 років. А тут ще й чоловік нещодавно без роботи лишився, сидить вдома. Я допомагаю і йому, і своїм рідним, але цього ніхто не цінує.
Втомлююся і фізично, і морально. Ну чому мої батьки не хочуть працювати, щоб краще жити? Адже вони ще не старі, їм всього по 50 років з невеличким “гачком”. Я їх не розумію. В мене ще є два молодших брати, які теж не працюють. Як вони не бачать, що мені важко, що в мене, кінець кінцем, є своя власна родина і дитина?
Та коли буваю вдома, чую від батьків одне й те саме:
– Ми тебе виростили, вивели в люди, тепер твій бов’язок допомагати нам.
Як на них вплинути? Адже я не зможу так все життя забезпечувати їх. Я кожного разу говорю їм, що перестану допомагати, щоб вони заворушилися, почали щось робити. Але цього не відбувається… І я далі продовжую їх всіх утримувати, бо вони ж моя родина, як їх кинути на призволяще?..
Олена К., м. Вінниця.
Фото – з вільних джерел, ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
