800 000 гривень моїх заощаджень стали “особистим фундаментом” для дружини, і тепер я самотужки тягну дві іпотеки, поки Ніна будує “свій” маєток. Я вирішив: це фінансове використання має припинитися негайно.

Мені зараз, мабуть, як тому старому дубу, якого начебто і не зламали буревії, але всередині він уже давно порохнявий. Важко визнавати, що у свої сорок п’ять років, маючи нібито все – сім’ю, роботу, дах над головою – я почуваюся абсолютно спустошеним і, головне, обдуреним.

Я вирішив викласти свою історію тут, не називаючи імен і міст, щоб просто почути думку сторонніх людей. Це може бути єдиний спосіб, щоби зрозуміти, чи я справді “з’їхав з глузду” зі своїми претензіями, чи мене просто майстерно “використовують”.

– Дмитре, ти маєш заспокоїтись. Ти занадто емоційно реагуєш на фінансові питання. Це не гроші, це наша сім’я, – Ніна стояла біля вікна, схрестивши руки на своїх тонких плечах. Її голос був низький, з нотками легкої втоми, але без жодної тіні сумніву.

Я відчув, як у мене починає тремтіти голос. – Емоційно? Ніно, ми живемо у цій квартирі вже десять років! Це наше, “спільне”, але ти ж знаєш, що воно оформлене майже повністю на тебе. Я вклав у неї, на той час, більше ніж вісімсот тисяч власних заощаджень, а потім ще й узяв основний кредит. Я платив його сім років, відмовляючи собі в усьому. А ти мені говориш про емоції?

– А ти не міг би не кричати? Діти сплять. Ти сам тоді наполягав, що “чоловік повинен забезпечити дружині та дітям безпеку”. Пам’ятаєш, як ти це називав? “Фінансовий фундамент”. Ми оформили більшу частку на мене, бо так вимагав банк для кращої кредитної історії. А потім був шлюбний договір, ти сам його підписав. Де сказано, що твої фінансові вливання у ремонт, техніку, навчання – це твоя “добровільна допомога” родині.

– Договір! Ти його тоді назвала “формальністю”. “Просто, щоб батьки були спокійні”. А зараз ти ним, як щитом, прикриваєшся! Ти зараз будуєш “свій” заміський маєток, на подарованій тобі твоїми батьками землі, береш на нього іпотеку, оформлену тільки на себе, а я, як і раніше, тягну дві інші іпотеки – за стару спільну і за нашу нову, спільну, де ми володіємо 50 на 50! І ще й оплачую усі гуртки, комуналку, відпочинок і харчування! Я вже не кажу про те, що я віддав тобі заощадження на ремонт нової квартири, а ти їх вклала у свій фундамент!

Ніна зітхнула. – Це не “мій” маєток, Дмитре, це будинок для наших дітей. Ти сам сказав, що “справжній чоловік має побудувати дім”. От я і будую. А ти, як батько, повинен забезпечувати їм комфортне життя в місті, поки вони вчаться. Їздити звідти незручно, ти правий. Тому ти займайся містом, а я займуся заміською нерухомістю. Ти чого хочеш, щоб я перестала працювати і жила на твою зарплату? Я ж теж працюю!

– Але ти працюєш “для себе”! Твої гроші не йдуть на спільні потреби! Вони йдуть на твій будинок, куди я, схоже, буду приїжджати в гості, якщо ти дозволиш! Ми ж планували інакше. Ми хотіли достроково закрити кредит за першою квартирою, а потім разом будувати. А ти зробила все так, що я тепер, як білка в колесі, бігаю, щоб не впасти в борги, поки ти забезпечуєш собі фінансову незалежність за мій рахунок!

Вона заплющила очі, ніби від болю, але я знав, що це лише маска. – Я втомилася від цієї розмови. Коли ти заспокоїшся, ми повернемося до цього.

І вона вийшла з кімнати, залишивши мене самого із цим пекучим відчуттям безсилля.

Я, Дмитро. Одружений на Ніні вже дванадцять років. У нас двоє дітей, дев’ять і шість років. Довгий час я був переконаний, що ми – ідеальна пара, і що я – надійний годувальник і чоловік.

Наша фінансова епопея почалася, коли ми вирішили розширитися. Це було близько десяти років тому. Ніна продала свою однокімнатну квартиру, я додав усі свої, на той момент, досить значні заощадження – понад вісімсот тисяч гривень. Решту суми ми взяли в кредит. Щоб отримати максимально вигідну ставку, довелося оформити квартиру переважно на Ніну, а я став власником лише 20% частки, адже це було пов’язано з моєю тодішньою зарплатою та банківськими вимогами. Я платив той кредит сам, протягом семи років.

Тоді ж, під час оформлення угоди, за наполяганням її батьків, які “хвилювалися за доньку”, ми підписали шлюбний контракт. Він чітко розділяв наше майно і, найголовніше, зафіксував, що 20% – це моя частка, і будь-які мої додаткові внески у вигляді ремонтів, купівлі меблів чи фінансування сімейного життя (окрім аліментів, якщо ми розлучимося) – це моя “добровільна безповоротна допомога”. Я тоді був на сьомому небі від щастя, і не надав цьому значення. “Формальність”, – заспокоїла мене Ніна.

Протягом усіх цих років я взяв на себе повне фінансове забезпечення родини. Я оплачую приватний дитячий садок для молодшої, елітну гімназію для старшого. Спортивні секції, уроки програмування, заняття з репетитором англійської мови – усе на мені. Комуналка, бензин, обслуговування двох автомобілів, щорічний відпочинок за кордоном – це моя зона відповідальності. Ніна працює, але її доходи переважно залишаються на її рахунку, як вона каже, “для непередбачуваних витрат”.

Ситуація загострилася три роки тому. Ми вирішили придбати ще одну квартиру – більшу, трикімнатну, у новобудові, з ідеєю, що цю першу, де ми живемо, ми продамо або здамо. На цю нову квартиру ми оформили право власності 50 на 50. Початковий внесок розділили порівну. Але іпотеку на залишок суми знову ж таки, оформили на мене, бо я мав “кращу історію”. Це був ще один капкан.

Я вже три роки тягну дві іпотеки: за стару квартиру, яку ми плануємо продати, і за нову. Я відкладав гроші на ремонт цієї нової трикімнатної квартири, бо ключі мали отримати ось-ось.

І тут втрутилася її родина. Батьки Ніни подарували їй велику земельну ділянку за містом, у престижному районі. Ніна, маючи свої накопичення, які вона дбайливо оберігала від “сімейних” потреб, взяла великий кредит, оформивши його на себе, знову ж таки, посилаючись на “вигоди” та наш шлюбний договір. Вона почала будувати будинок.

“Це для дітей, Дмитре. Їм потрібне свіже повітря, великий простір”, – пояснила вона.

Я був приголомшений. – Ніно, ми ж планували зробити ремонт у новій квартирі! Я відкладав на це кошти! Давай краще ці гроші внесемо достроково в одну з іпотек, щоб зменшити переплату, а потім, спокійно, почнемо будувати наш СПІЛЬНИЙ дім! На цій ділянці, але спільний!

– Ні, – її відмова була холодною, як лід. – Навіщо зменшувати переплату, якщо я планую її закрити раніше? А будинок буде мій. За договором. Я не хочу, щоб ти мав юридичне право на будинок, збудований на моїй землі, з моїм кредитом. Ти займаєшся міською квартирою і життям у місті, я – заміським будинком. Кожен вносить свій внесок.

Я відчув, що мене просто “розділили”. Я – фінансовий інструмент, який має закривати поточні борги (дві іпотеки), забезпечувати високий рівень життя дітей (гуртки, школи, відпочинок), а вона, користуючись моєю “добровільною допомогою”, будує собі “запасний аеродром”, у який, якщо щось піде не так, я не матиму доступу. Навіть мої заощадження, які я відкладав на ремонт спільної квартири, вона фактично забрала і вклала у свій фундамент.

Іронія в тому, що цей заміський будинок, куди вона планує перевезти дітей, знаходиться так далеко від їхньої школи, що їздити туди буде вкрай незручно. Цей будинок потрібен не дітям, а їй. Для її незалежності.

Останніми роками наші стосунки стали просто нестерпними. Ми живемо як сусіди по кімнаті. Вона часто переходить спати в гостьову спальню. Це може тривати тиждень, може місяць.

– Мені потрібен спокійний сон. Я не висипаюся, – її пояснення завжди однакове. – Я ж працюю, мені потрібно відновлюватися.

Але я відчуваю, що це не про сон. Це про дистанцію, про відсутність близькості, про ігнорування мене як чоловіка. Я намагався говорити з нею, казав, що така постійна віддаленість руйнує будь-які стосунки.

– Не драматизуй, Дмитре. Це лише кімната. Ти занадто багато думаєш про “дрібниці”, – ось і вся її реакція.

Я почуваюся, як у пастці. Як у якомусь фінансово-емоційному рабстві. Я не можу покинути дітей, я не можу залишити їх без забезпечення і без свого захисту. Я не можу позбутися кредитів, які висять на мені. Якщо ми розлучимося, я отримаю лише 20% частки в першій квартирі і 50% у другій, яку я сам оплачую. Я залишиться з борговими зобов’язаннями і без свого будинку.

А вона? Вона матиме два будинки (один з яких майже повністю її), свої накопичення і “свій” заміський маєток, збудований значною мірою за моєї фінансової підтримки.

Я дивлюся на все це збоку і розумію: я влип. Я дозволив себе використати. Але як мені тепер розрулити цю ситуацію? Чи варто мені продовжувати платити за ту спільну, але непотрібну нам квартиру? Чи варто відмовитися від усіх платежів, крім тих, що стосуються дітей, щоб змусити її діяти спільно?

Я не знаю. Я прошу вас, люди, висловіть свою думку. Що б ви зробили на моєму місці, щоб вийти з цієї пастки гідно?