— А що з моїми шторами було не так, Надіє Петрівно? Скатертини мої мені теж дуже подобалися. А люстри у нас були нові й мінімалістичні, а це що?

Я дивилася на свекруху, яка сиділа на нашому дивані з виглядом людини, яка зробила величезну послугу. Вона невинно кліпала очима й відразу почала виправдовуватися:

— Оленочко, я ж хотіла вам затишок створити, я ж хотіла як краще, я навіть гроші зарані відкладала, щоб вам ось купити то те, то те.

Мені бракувало слів. Ми запросили свекруху до нас на кілька днів лише тому, що їхали на вихідні до друзів на Західну Україну, і треба було, щоб хтось доглянув за нашими рибками та квітами. Це все.

Ми навіть холодильник поповнили, щоб вона ні про що не турбувалася. Але коли я зараз озиралася на свою квартиру, це вже не була наша домівка.

— Ви поміняли все, — я зробила жест рукою, ніби намагалася охопити масштаб  подій. — Штори, скатертини, люстри! Навіть наш одяг ви поперекладали в шафі!

— Ну як це все? Не все! — щиро обурилася свекруха. — Я лише те, що було ну зовсім непрактичне, поміняла. Ті ваші штори — занадто прозорі, та й колір блідий. А тепер бачиш? Бордові, щільні, з китицями. Одразу видно, що людина з добрим смаком живе!

— А люстри? — не витримала я.

— Ну, ті ваші були якісь надто скромненькі. А це ж люстри! Кришталь, блиск, краса!

— Зозуля на годиннику — це теж краса? — додав Максим, який досі мовчав, але тепер не втримався.

— Ой, той ваш годинник взагалі був дешевий, пластиковий. А цей із зозулею! Ви ж молоді, вам такого не зрозуміти. Це ж естетика, традиції! Це моїх батьків, я відремонтувала спеціально для вас.

Я знову обвела поглядом кімнату. У центрі столу красувалася кришталева ваза, наповнена пластиковими квітами. У кутку примостився якийсь декоративний фікус, який явно не вписувався в наш мінімалістичний стиль.

— А шафа? Ви теж її переробили?

— Та ні, просто у вас усе було вперемішку. Я все розклала, підписала: тут сорочки, там шкарпетки. Вам тепер так зручно буде!

Я уявила, як довго доведеться шукати свої речі, і втретє за цей день глибоко вдихнула.

— А квіти? — обережно запитав Максим, наче боявся почути відповідь.

— Поливала, звісно! Більше того — пересадила! — гордо повідомила свекруха. — Горщики ж у вас були такі нудні. А тепер дивіться: золоті з метеликами. Красиво?

— А мій кактус? — раптом згадала я.

— Той сухий? Оленочко, я його викинула. Нащо вам таке у домі?

Мій улюблений кактус, якого я вирощувала десять років, просто викинули.

— Максиме, — я обернулася до чоловіка. — Зараз я точно вибухну.

— Заспокойся, вона ж це не зі зла, — прошепотів він, але сам виглядав як людина, що хоче провалитися крізь землю.

А Надія Петрівна тим часом радісно зустрічала сусідку, яка принесла їй вареники.

— Ми тут з Оленочкою затишок наводимо! Ну, як з Оленочкою, більше я, бо молодь зараз нічого не вміє.

Я мовчки вийшла з кімнати й зачинилася в спальні. Це був мій останній форпост, який свекруха поки що не встигла захопити.

— Завтра вранці їду за новими шторами, — прошепотіла я собі. — І золоті метелики хай живуть на дачі.

Але як Надії Петрівні це пояснити? Аще – як її спровадити з нашої квартири, бо вона тут вже з сусідками заприятелювала і здається, нікуди не збирається.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.