Раніше життя було зовсім іншим. А тепер я переїхала до іншої країни. У Польщу, в Познань, ближче до рідної сестри, одразу влаштувалася на роботу на швейну фабрику. Начебто все добре, думала я, з’явився навіть хлопець.
Багато часу проводимо азом, нові знайомі, всіх рада бачити, ходила до сестри в гості, нянчилася з племінниками і все подобалось. Але!
У червні потрапили в дорожню пригоду. Нічого надто складного, але якийсь час не могла працювати. І почалося. Звільнили з роботи, молодий чоловік все частіше став пропадати, потім і зовсім без конфліктів стосунки просто зійшлися нанівець і закінчилися.
Перестала ходити до сестри в гості, немає бажання бачити когось, краще побути вдома на самоті. Нова робота, дружний молодий колектив, багато українців, постійно кудись звуть, але бажання знову ніякого немає. Постійно знаходила 1000 причин, щоб нікуди не йти. З головою поринула у роботу. Робота-квартирка-робота. Тим більше, робочий день був 18-19 годин. Втомилася від такої роботи, пішла.
Кілька тижнів навіть не шукала нової роботи, просто сиділа вдома. У своїх думках та зі сльозами. Ні хобі, починаю читати книгу, і тут же кидаю, зі спортом те ж саме. Досі сиджу сама в собі замкнута. На роботу ходжу, посміхаюся, вдаю вигляд щасливої життєрадісної людини, тільки зайшла додому – плакати хочеться.
Сумую за мамою, сестрою та рідними, але розповідати про себе та своє життя зовсім не хочеться. Друзі немає. Хлопця немає, немає нікого поруч, з ким хотілося б поділитися. Намагалася поговорити з колишньою колегою, вона слухати не хоче, тільки про себе і про свого чоловіка, який лишивсмя в Україні, та їхні сімейні проблеми і хоче говорити.
Мені усього 25 років. А ніяких бажань і планів на майбутнє немає.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
