Мій брат приніс додому новенький собачий нашийник, що пахнув шкірою та з магазинною биркою.
– Так, – одразу все зрозуміла мама. – Цього ніколи не буде! – суворо сказала вона. – Собаки ще в нашому домі не вистачало!
Брат мовчки пройшов у кімнату і повісив нашийник над своїм ліжком. Вийшло чудово.
– Де ти взяв гроші? – запитав тато.
– Накопив, – ухильно пояснив брат. — Три місяці відкладав поступово.
– Зрозуміло, – розвів руками тато. – Значить, молодший син уже три місяці мріє про собаку.
– Я теж мрію! Я теж мрію про собаку! — втрутився в розмову і я. — Уже цілий тиждень мрію! Навіть ні, вісім днів!
То була неправда. Про собаку я мріяв усе своє життя, від народження. Але ж не я, потай збираючи гроші, які батьки дають на сніданки в школі та всякі інші дрібниці, купив зрештою чудовий новенький нашийник із жовтої шкіри та із заклепками. Я не міг образити мого брата і тому сказав лише про вісім днів!
– Мріяти не шкідливо, – погодилася мама.
Потім ми, як завжди, робили з братом уроки. Він свої нісенітниці за третій клас, а я – серйозні, на складання простих дробів. І час від часу піднімали голови від зошитів і поглядали на собачий нашийник, що висів над ліжком брата.
– Минулого місяця було тридцять днів? – раптом почав я згадувати. – Ні, тридцять один! Значить, завтра буде дев’яносто три дні, як ти мрієш про собаку!
Брат мій у відповідь похмуро засопів.
– А якщо до твоїх днів додати дев’ять моїх, то вийде сто два дні нездійсненної мрії! – підрахував я.
– Так, – сумно зітхнув наш тато. Він сидів у кріслі з газетою і все чув.
– Нездійсненні мрії, – повторив тато мої слова. – Такого не буває. Якщо мрія правильна, вона обов’язково здійсниться.
А в суботу наш тато кудись надовго пішов уранці. Повернувся і одразу ж покликав усіх нас до передпокою.
– Ось, — зніяковів тато, коли ми зібралися. — Я склав три числа, і вийшло, що ми мріяли про те саме тридцять чотири роки, три місяці і одинадцять днів. Це станом на сьогоднішній ранок!
Сказавши так, тато обережно розкрив пальто і витяг з-за пазухи сіре кудлате цуценя з чорними блискучими оченятами.
Ми з братом остовпіли настільки, що навіть не закричали «ура».
Наша мама якось дивно подивилася на тата. Він так і продовжував стояти у розстебнутому пальті, притискаючи цуценя до себе.
– Додай ще двадцять сім років, до мрії, – раптом попросила мама.
– Ні, мабуть, двадцять вісім!
Мама відкрила шафу і дістала з самої її глибини заховану колись синю собачу миску.
Автор – Георгієв Сергій
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
