В суботу у найкращої подруги ювілей був – 30 років. Наїлися ми добряче, тому додому я не поїхала, у неї і ночувала. З ранку в неділю, ледве-ледве продравщи очі, я поїхала додому.
А вдома – картина маслом: сестра чоловіка, Зоя, сидить у нас на кухні, ридає гіркими сльозами, а чоловік мій навколо неї носиться, не знає за що взятися.
– Привіт, що за соплі з раннього ранку? – запитала я.
Чоловік на мене шикнув:
– Бачиш, людині погано! А ти тут зі своїми жартами!
Зрозумівши, що я зайва на цьому «святі життя», я гордо пішла в душ, прихопивши пляшку мінералки з холодильника, дбайливо покладену туди напередодні нашого жіночого сабантуя.
Вийшла з душу я зовсім іншою людиною. Принаймні, жити вже трошки захотілося. На кухні нічого не змінилося – все та ж ридаюча Зойка і мій благовірний, який носиться навколо неї.
– Бачиш, їй все одно, що у мене сталося! – з завиванням проспівала Зоя. – Ходить, ніби я – порожнє місце!
– Дійсно, сонечко. Могла б просто з ввічливості запитати, що сталося! – з докором подивився на мене чоловік.
– Розповідай, Зою, – зітхнула я.
Організм вимагав сну і води. Але я мужньо вислухала промову Зої, перемішану зі схлипуваннями і завиванням.
– Не хочу, каже, онуків. Іди, каже, позбавляйся. Ну і що, що роботи немає і чоловіка немає? Головне – дитинка, нове життя! Хоч щось після себе залишити! А вона мене вигнала. Каже, не для того мене народжувала, щоб я потім від кого попало народила. І що мені тепер робити? Як жити? Де жити? На що жити? – розмазуючи сльози по щоках, ридала Зоя.
– Як де? Тут поживеш, кімнату виділимо, племінничка голодним або голодною не залишимо. У декреті вчишся, потім на роботу вийдеш, дитину в садок віддаси. Ми допоможемо! Все, не реви! Тобі нервувати не можна! – заспокоїла я Зою. – Я піду, посплю ще трохи.
– Дякую! – подивилася на мене сестра чоловіка. – Я ніколи тобі цього не забуду! Даремно мама каже про тебе всякі гидоти, ти – спрвжній друг! – Зоя почала мене обнімати.
У неділю з ліжка я так і не встала – різнокольорові солоденькі коктейлі на ранок виявилися досить підступні – голова боліла жах як.
У понеділок чоловік поїхав на роботу раніше. Я пішла в душ. Зайшла в ванну, налаштувала воду, згадала – забула рушник. Вийшла і чую – Зоя по телефону розмовляє:
– Так, мам. Повірила. Ти б чула, як я ревіла! Брат відразу повівся. І ця повелася. Через місяць-два дитину ніби втрачу – не виженуть адже після такого. – Зойка засміялася. – Не переживай, мамо. Вони у мене швиденько розлучаться. Знайдемо йому нормальну дружину. Та звідки у неї права на квартиру? Не сміши мене! Брат подивиться на мою втрату, ти підключишся – волосся рвати почнеш і нити, що онуків хочеш, кине пустушку свою. Точно тобі кажу – кине!
Я зайшла назад в ванну і почала думати – що ж робити? Як вивести її на чисту воду? А я їй ще й допомогти хотіла! Невже, так можна? На найболючіше тисне: не виходить у нас з чоловіком з дітьми, ми вже змирилися, тому племінників чекали з нетерпінням.
На роботі з колегами бідою своєї поділилася. Ті обурилися:
– Жени її в шию! Нічого не треба вигадувати! Чоловік, якщо нормальний, тобі повірить. А не повірить – навіщо такий чоловік?
Логічно. Я так і зробила. Увечері, коли повернулася додому з роботи, я зібрала домочадців – чоловіка і його сестру, і прямо сказала про почуту ранковому розмові. А чоловік, розумниця моя, взагалі дістав тест на і сказав сестрі:
– Іди, роби. Знаю я вас з матір’ю!
Я аж трохи в осад не випала, не очікувала від нього, чесне слово.
Тест виявився негативним. Зойка, з усіма почестями, була спроваджена з нашого дому. Але «легенди про дитину» вона все ж таки дотримується: через дві години після її від’їзду нам зателефонувала тітка чоловіка і вичитала нас за те, що ми вигнали бідну дівчину при надії. Ось так: те, що, нібито, її вигнала рідна мати, це нормально, а безсердечна я – це злочин. І немає нам з Артемом, таким-сяким, виправдання. Та нам воно і не треба.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
