«Приходь до нас через п’ять років!», Так одна жінка сказала чоловікові, який її кинув. З п’ятьма дітьми кинув, молодша ще грудна була.
Справа була в іншій країні, раніше це була частина Союзу. Цей чоловік пішов до юної дівчини, ровесниці старшої дочки. Така життєва драма сталася.
Але головне – він виніс і вивіз абсолютно все. Пусто і дзвінко стало в квартирі. Просторо! Хлопчики їздили на старенькому велосипедику по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок: дзень-дзень!
А дружина не плакала і не благала. Вона гордо сказала ось ці слова чоловікові, який волок черговий мішок з добром:
– Приходь до нас через п’ять років! У нас все буде!
Знаєте, через п’ять років цей чоловік прийшов. Жебрак, хворий і жалюгідний.
Він прийшов і пив чай. Гостям належить наливати чай. Це звичай. І піала тремтіла в його розслабленій руці. Згорблений хворий жебрак старий прийшов, – так думали діти.
П’ять років – половина дитинства, майже половина…
Мати отримала вищу медичну освіту за ці роки. Вона фельдшером була, стала стоматологом. І працювала на двох роботах, і підробляла, і вчилася, і працювала по дому. Це неймовірно, але це так. І в квартирі було затишно і красиво. Телевізор кольоровий, холодильник, килими, квіти на підвіконні і повна каструля смачного плову з м’ясом. Ось так.
Плову цій людині теж дали. Так має бути. А чистенькі акуратні діти тихенько гралися на килимі. У коридорі стояв новий великий велосипед. А від старого зостався тільки дзвіночок; дзень-дзень!
Так подзвонили хлопчики на прощання, коли сивий згорбленій чоловік йшов з їхнього будинку.
Так нерідко буває. Той, хто тягне мішки з барахлом, залишається ні з чим. Той, у кого все забрали, докладає зусиль і відбудовує своє життя з руїн.
Один отримує нове життя и зберігає любов. А іншому залишається тільки дзвіночок від старого велосипеда. Дзень-дзень! – і все.
