Свекруха зняла пальто, повісила на спинку стільця й одразу ж рушила до столу. І тут почалося. Спершу канапки. Ті, що з ікрою, її особливо привабили. Вона ще одну не доїла, а вже за другою тягнеться. – Ой, Віко, смачно ж як! Дорого, мабуть, така ікра? – Та так, не дешево, – відказала я, поглядаючи, як вона з’їдає вже третю канапку. Але свекруха ніби й не чула мого тону. – А крабовий салат у тебе якийсь особливо вдалий. Мабуть, і справді справжнє крабове м’ясо додала? Її тарілка спорожніла швидше, ніж у всіх інших гостей. І це ж треба так умудритися – не принести онуку навіть шоколадку, але натомість наїстися так, наче завтра кінець світу!
- Ой, ну ти ж розумієш, Віко, я цього року без подарунків. Та й Любомир ще малий, йому не так…