О, Оксано, і ти Степану вирішила свічку запалити. Бачу, ти про нього ніколи не забуваєш, – сказала мені Анна. – Та я… я випадково. Дивлюсь, такий гарний пам’ятник. Думаю, чий такий, – заплітаючим язиком почала виправдовуватися я. – Ой, Оксано. Стільки років минуло, а ти досі переховуєшся. Та що казати, Степана скільки років вже на цьому світі немає, як і твого чоловіка. Всім же відомо, що твоя Богданка його дочка. Чи ти думаєш, що про це ніхто й ніколи не здогадувався? – Вибач, Анно, маю бігти. Мене дочка в автівці чекає, – відповіла я нав’язливій сусідці і наче не своїми ногами пішла з кдадовища
- О, Оксано, і ти Степану вирішила свічку запалити 1 листопада. Бачу, ти про нього ніколи не забуваєш, - сказала…