Андрійко пізно з’явився на світ. Ми з Миколою вже й не думали, що таке щастя в нашому житті з’явиться. Але, Бог дав в такому віці, значить так мало бути.
Мені на той час було вже сорок, а чоловіку 42. Про те, що в селі всі на нас тикали пальцями, навіть згадувати не хочеться.
– І що ж ти йому дасиш, в такому то віці, Софіє?
Хоча були й ті, що підтримували нас.
– Буде вам потіха, а в старості літ горня води буде кому подати.
Андрійко гарно вчився в школі, жодних проблем з ним не було. Коли закінчив, то подався до області вчитися на електрика. А після закінчення його найкращий друг потягнув його до Польщі на заробітки.
Так, як наше село знаходиться на самій границі, то Андрійко говорив, що буде кожних вихідних приїжджати додому, допомагати нам, бо на селі завжди роботи є багато, а ми вже не такі й молоді.
Спершу, як і обіцяв, приїжджав щовихідних, потім дедалі рідше, а зараз взагалі, пару раз на рік. Нам передає гроші, хоча ми з Миколою сваримо його, щоб не тратив, а собі прискладав на житло в Україні, бо самі розуміємо, що жити в селі він не захоче.
У нас з Миколою хороша пенсія, тому скільки там нам треба.
Всі друзі і однолітки нашого сина вже поженилися. Ми б також ще хотіли з Миколою внуків поняньчити, але наш Андрій каже, що ще не настав його час.
Вперше, десь два роки тому, він приїхав з дівчиною до нас. В батька в той час був ювілей. Мої сестри (я найстарша, а усіх нас п’ятеро), разом з дітьми, моїми племінниками приїхали на день раніше, допомогли поприбирати, і наготували всього на стіл.
А ця пані з Польщі, хоч би спитала, може щось допомогти?
Але ж ні. Вона лише дзеркало пильнувала, і фиркала носом, що все не по-сучасному.
Але ж чого нам з дідом треба? Я ж не буду для неї все з хати викидати і ремонт робити, бо невістка їде. Як хочуть в нас жити, то нехай самі і роблять. Хіба я не права?
Ледь я її витримала. Ну не звикла я до таких панськуватих людей. Словом поїхали вони назад. А вже через пів року привозить Андрій другу дівчину.
Щоб я сказала, що вона чимось відрізнялася від попередньої? Ні, а може ще й гірше, бо тамта хоч в домі ночувала, а ця мадам посиділа до вечора і подалася разом з Андрієм в найближчий готель.
В мене в хаті не супер умови, але завжди чистенько, чого вона ще хоче від мене?
– Андрію, в хаті дуже чути молочними продуктами, я тут довго знаходитись не можу, – якось почула я. Польську мову я знаю, як свою рідну.
А що вона хотіла, щоб чим пахло, ананасами? Так, ми живемо в селі, тримаємо корівчину, продаємо молоко, сир, сметану, з того здебільшого і живемо. Але нехай там, нехай роблять що хочуть.
З того часу наш Андрій вже ніби так має бути, кожного разу привозив до нас нову дівчину. І всі якісь не такі. Не розумію, чим вони мого Андрія зачіпають?
Женитися не хоче, а міняє ними, як шкарпетками.
Ось поясніть мені, як йому підказати, щоб женився на нашій, красуні українці? Наші дівчата геть не такі, а йому все польку подавай.
Ех, хочеться ще онуків поняньчити. Все в Божих руках.
Автор – Наталя Усенко
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
