Ми з дружиною разом дванадцять років, і в перші роки ми не хотіли сім’ї, ми були зайняті, ми були дуже молоді, ми багато працювали.
І ось одного разу до нас прийшло розуміння, що варто подумати і про дітей.
Ми думали, що все відбудеться, наче за помахом чарівної палички. Але місяці минали один за одним, а в нас не було ніяких змін.
Найважче, мабуть, було моїй дружині. Анна не звикла, що у неї щось не виходить. Моя дружина – успішна, керівна жінка, яка любить керувати людьми. Вона також надіялася, що дитинка з’явиться в той момент, коли ми це заплануємо. А вийшло все не так просто.
Близько двох років ми ходили від одного лікаря до іншого. Що ми тільки не пробували. Навіть їздили по якихось святих місцях, і це при тому, що ні я, ні Анна, не були близькі з цією “темою”.
Ми використовували кожен шанс. Ми щиро вірили, що щось таки нам допоможе.
Окрім кількох незначних відмінностей, причин того, що ми не можемо стати батьками, лікарі не знаходили.
Я думав, що ми змиримось із тим, що Боженька не дає нам дитину. Я щиро вірив, що час притупить наші з Анною бажання.
Але Анна не здавалася, і ми почали готуватися до процедури, як ми назвали її самі “останній шанс”.
Три рази ми це пробували, та все безрезультатно. Нас зрозуміють лише ті пари, які проходили той же шлях, що і ми. Це дуже важко. І якби не Анна, і її велике бажання досягти успіху, я б давно закинув цю “ідею” в чорний ящик.
Минали роки, а надії зникали.
Після третьої невдачі ми вирішили усиновити дитину. Ми подали заяву, пройшли курс, зробили все, щоб допомогти справі, і стали чекати.
Здавалося б, все буде добре, хоча Анна почала поводитися досить дивно, а саме відкидати мене, але я перекинув це на важке минуле, яке ми разом перейшли.
Я надіявся, що її смуток мине, коли ми нарешті занесемо в нашу квартиру дитинку з будинку маляти.
Скажу чесно: в ті часи ми закинули майже всі “спроби” стати батьками. Ми втомилися від цього після стільки часу. Ми просто почали жити, ніби нічого не відбувається.
І ось першого квітня (не цього року), Анна повідомила мені, що чекає дитину. Я спершу не повірив, і навіть розсердився, оскільки навіть як на першоквітневий жарт я вважав, що це занадто в нашому випадку.
Виявилося, що це був справді не жарт. Анна дійсно чекала дитину!
Ми хвилювалися, що не впораємося з двома дітками, тому забрали всі документи, і відмовилися від усиновлення.
З того часу минуло п’ять років. Наша Богданка неймовірна дівчинка. Ми з Анною душі в ній не чуємо. Вона зробила наш світ яскравішим. Ми не перестаємо дякувати Богу за таке чудо.
Але після того, як ми побачили, скільки в наш час дітей позбавлені батьківського тепла, прийшли до висновку, що будемо обдумувати те, щоб після Перемоги в нашому житті з’явиться ще одна дитинка, якій ми подаруємо свою любов і ніжність.
Ось така наша історія.
Миру вам, дорогі читачі і якнайшвидшої Перемоги!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua