Арсен міцно притиснув Злату до себе. Ніжним букетиком конвалій торкнувся її скроні. І то вже була їх близькість, потаємна і цілісна… І недозволена. “Нам треба почекати… Ми обоє це знаємо, – говорив Арсен. – Дітки повинні підрости. Ви з Сашком дім добудувати, я – підтримати дружину, щоб вона знову відчула себе впевненою у собі”.

…Вони зустрілися два роки тому і втратили обоє голови від почуття, що охопило їх, наповнило, додало того, чого не мали в своїх родинах, зробило щасливими.

Обом важко було обманювати, але не зустрічатися не могли.

Сто разів Арсен хотів зізнатися Наталі, що покохав іншу, тисячу разів Злата поривалася відкритися Сашкові.

Їй здавалося, що правда, будь-яка, краща за брехню. Вважала, що Сашко має право знати, пережити і йти далі, відпустивши її.

Скільки вони між собою обговорювали всі можливі сценарії…

Та все одно сходилися на тому, що – зарано.

Злата з Сашком будували дім. Донці – 7 років.

У Арсена двоє малих, хлопчик і дівчинка, а дружина Наталя, восьмий рік “сидячи в декреті», присвятивши себе дітям, роздобріла, перестала слідкувати за собою, а головне – не уявляла вже себе на роботі чи при якомусь іншому, крім родини-дітей, ділі.

Арсенові хотілося, щоб вона знайшла для себе таку справу,  яка б виманила її знову в люди, змусила би зайнятися собою, відчути себе гарною. Він і намагався їй допомогти, говорив дружині, що з її розумом і зовнішністю потрібно братися за себе і виходити в світ, але чи то він так невдало допомагав, чи з якихось інших причин – не виходило.

І Злата не могла зараз ще піти від Сашка. Як же він тоді? Вона знала, що руки в чоловіка опустяться, сили підкосяться, будинок не добудується…

З якої сторони не поглянути-не підійти – важко, кругом – глухі кути.

Ділити кохану людину з чоловіком-жінкою – нестерпно складно. А їм обом доводиться… Сказати родинам правду – теж не легше…

– А може, Арсене, рідний мій, коханий, так воно вийде за той час нашого чекання слушної нагоди, що стане це нам не потрібно?.. Охолонемо, відпустимо одне одного і з родинами зостанимося, нікого не скривдимо?.. – говорить, притискаючи до серця ніжний букетик конвалій, Злата.

Говорить, дивлячись в Арсенові сині очі, а в самої від тих своїх слів душа стискається в маленьку зморщену грудочку і наче зникає зовсім, покидає її назавжди, залишаючи порожнечу і холод, і все, що ще їй лишається з усіх барв життя – цей неймовірний аромат конвалій…

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!