Не бажаючи продавати квартиру, брат вирішив прописати у ній доньку1 Але про все по-п0рядку.
– Оленко, не можу! Не виходить, ти сам все бачиш, що в країні коїться! Не виходить поки що ніяк! – такі відповіді я чула протягом двох років, коли дзвонила матері.
Мається на увазі двокімнатна квартира, яку мені та братові на двох залишила бабуся. Була квартира в місті, де я народилася і виросла – Полтаві. Тут же живе моя мати і брат старший. Вчитися я вирішила у столиці, в Києві й вийшла заміж п’ять років тому.
– Бабуся вирішила залишати свою квартиру вам із братом навпіл, – сказала мати ще до мого весілля, – коли її зможемо продати, то гроші розділимо порівну. Тоді ви з чоловіком собі там щось купите, а Женя в Полтаві.
Я та мій чоловік стали орендувати квартиру-студію у передмісті. А бабусю до себе забрала наша мати, яка за нею доглядала. Через кілька років бабуся полинула на небо.
– Ми її продаємо, – казала мати, – оголошення подали і до газет, і до сайтів. Женя усе робить. Тож скоро знайдуться покупці і відразу всі гроші отримаємо.
На той момент мені вже було термін народжувати. Комунальні послуги у квартирі ми з братом навпіл платили. Я свою частину регулярно перераховувала матері.
– Мамо, – скаржилася я мамі, – нам дуже важко і дорого платити за орендоване житло, плюс комуналка за бабусину квартиру. Навіть не своя стоїть порожня. Ви скоро її продасте?
– Та поки що тиша, – казала мати, – ти ж бачиш, у людей зараз складно з грошима. А у нас новини радісні! Женя одружився з Оксаною. У них теж скоро дитина народиться. Тож у мене подвійна радість!
Не бажаючи продавати квартиру, брат вирішив прописати у ній доньку
У мене народився син за кілька тижнів. Жили ми на тій же орендованій квартирі. З матір’ю бачилися лише по відеозв’язку.
Вона ніяк не могла до нас вирватися подивитися на онука. То робота, то через карантин. Вже більше року тому й у брата народилася дочка.
– Вони живуть у свекрухи, – розповідала мати, – не дуже зручно. Але з нами жити невістка не захотіла. Не виходить продати поки що квартиру. Просто приходять та розглядають. А куди потім ідуть – не зрозуміло.
Минулого тижня ми вирішили відвідати моє рідне місто. Навідатись до мами всі разом. Влаштували сюрприз.
– Які люди! Що ви без дзвінка? – мама виглядала збентеженою.
Як з’ясувалося, що в квартирі, яка ніяк не продавалася, живуть давно мій брат, його дружина і донька.
Невістка пояснює зухвало:
– Я ж сиджу у декреті, на орендоване житло грошей немає.Навіть якби й продали, то докласти нема чим на нову. Іпотеку ми не потягнемо. Брат твій усе по роботах бігає. А з моїми батьками не вжився.
– Оксано, – відповідаю я, – ти ж знаєш, що я теж вдома сиджу з дитиною, і на орендоване ледве нашкрібаємо житло, а в столиці воно дорожче, ніж тут. А ви нас обіцянками годуєте. Адже половина квартири моя. То я ще й на комуналку вам перераховувала. Ну невже вам не соромно так чинити?
– Ніскільки, – усміхається братова дружина, – хочеш до суду подати? Уперед. Все одно продати не вдасться. Чоловік мій свою дочку тут прописав. Тож до її повноліття нічого продати не вийде.
Як з’ясувалося, бабуся прописала у своїй квартирі мого братика, а він після цього вирішив прописати у цій квартирі свою дочку.
– Як ти могла мені брехати весь цей час? – запитувала я маму, збираючи нерозібрані сумки.
– Я їх пожаліла,— розплакалася мати,- мені тільки потім сказали, що вони там прописали дочку. Я посоромилася тобі про це повідомляти, щоб ти не переживала.
– А навіщо продовжувала гроші за комунальні послуги брати? Теж не соромно було?
– Брат роботи не мав. Їм не було чим платити. А вам же у столиці простіше.
Звичайно. Багачів знайшла. Ми так і поїхали. Чоловік намагався мене заспокоїти. Через кілька днів тому зателефонувала мати і повідомила, що спробує умовити сина перепрописати дочку в неї, а бабусину квартиру таки продати.
Я не стала її слухати. Спочатку нехай зроблять, а потім поговоримо. Я їм нікому більше не вірю. Немає у мене зараз родичів! Зате знаю, які вони насправді, якось проживу й без них.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com