– Ой, а мені завжди так смішно, коли люди починають міркувати про допомогу батькам-пенсіонерам, – розповідає тридцятип’ятирічна Віра. – Нашим з чоловіком батькам за шістдесят, вони живуть набагато багатше нас. У них великі пенсії, купа пільг і доплат, дві квартири на здачу. Мої ще працюють, вони унікальні фахівці у своїй справі, отримують дуже непогані гроші, і теж здають недвіжкі…
…У Віри звичайнісінька сім’я – чоловік, дитина дев’яти років. Живуть окремо від батьків, платять іпотеку. Віра з чоловіком економлять, зайвого собі нічого не дозволяють. Навіть продукти, і ті намагаються брати по акціях в мережевих магазинах. В відпустки не їздять, чоловік їх і зовсім не бере. Обидва хапають підробітку і кожен зекономлену гривню несуть в банк.
Батьки ставляться до «бідних» дітям з часткою переваги.
– Кредит якусь ще придумали! – сердиться Вірина мама. – Ви хіба не знаєте, що кред – це для дурнів? Які елементарно гроші відкладати не вміють! Чи займаєтеся якоюсь нісенітницею, тримайте банки, живете невідповідно до своїх достатків… Накопичили б і купили квартиру без переплати…
Свекри теж не мовчать.
– А чому ви не займаєтеся спортом? – наприклад, здивовано запитала днями свекруха. – Вам обом було б не зайве. Одужали ви, дивлюся, від хорошого життя, хе-хе. Що ти, що чоловік твій. Давайте не сидите, беріть карти в фітнес-клуб. Пора вже стежити за собою. Зараз хороші знижки!
– Та ну, які карти, ви про що! – зітхає Віра. – Це для нас дорого…
– Де дорого? – знизує плечима свекруха. – Ми з чоловіком якраз недавно оплатили карти, зовсім недорого. Це ж ціна за рік. Розділи на дванадцять! У перерахунку на місяць – сущі копійки!
Віра просто переводить розмову на інше. Тому що пояснювати, що «сущі копійки» для них не такі вже й копійки, а помножені на дванадцять стають і зовсім фантастичною сумою, яку їм взяти просто нізвідки – принизливо.
– Цікаво, батьки просто знущаються, або щиро не уявляють собі людей, у яких може просто не бути на рахунку вільної тисячі? – зітхає Віра.
Жити в такому режимі їм ще, як мінімум, років три.
– Все життя мріяла про велику родину, щоб діточок було багато! – розповідає Віра. – Але, мабуть, крім Костика, нікого у нас вже не буде. Народжувати у віці за сорок не хочу, а зараз про декрет і мови бути не може, чоловік один не справиться. Я взагалі тепер уже дивуюся, як ми на одного-то дитину в нашій ситуації зважилися…
Костик зростає фактично з ключем на шиї. До школи ходив у садок, куди його приводили першого і забирали останнього, попри невдоволення вихователів. З першого вересня першого класу Костя ходить на групу подовженого дня.
Вечорами його забирає няня-сусідка. В обов’язки жінки входить проводити дитини до квартири і простежити, щоб хлопчик зайшов і закрився зсередини. Далі Костик сам розігріває вечерю і години дві-три ще чекає приходу батьків, доробляючи уроки або граючи в телефоні.
– Ці гаджети все-таки – наше спасіння, – зітхає Віра. – Дитина хоча б зайнятий, і не винаходить пустощі і експерименти…
Літо теж проходить в місті. Цього року пощастило – вдалося прилаштувати хлопчика в безкоштовний табір на липень. Два тижні відпустки Віра візьме в серпні – гулятимуть в парках і збиратися в школу. Решта шість тижнів літа Костик сидить удома і грає в гаджети.
– Слухайте, ну у вас же дві бабусі-пенсіонерки! – кажуть Вірі знайомі. – Могли б взяти онука хоч на пару тижнів кожна!
– На наших бабусь де сядеш, там і злізеш, – зітхає Віра.
Дивно, але обидві пари батьків – і Віри, і її чоловіка – сповідують модну нині серед пенсіонерів точку зору про те, що діти повинні за все домагатися самі. Батьки, мовляв, все борги дітям вже віддали і тепер хочуть пожити для себе.
Свекруха зі свекром, наприклад, люблять подорожувати і роблять це як мінімум два рази на рік.
– Наші бабуся з дідусем весь світ вже об’їздили, – зітхає Віра. – Сорок, чи що, країн, якщо не помиляюся. У цьому домі карта висить, вони відзначають місця і міста, в яких побували… З кожної країни привозять настінні годинники. Це традиція така – в квартирі вся стіна в годиннику…
Влітку свекри обов’язково їздять на море, в санаторій. Пару років тому, перед першим класом, Віра набралася сміливості і попросила взяти Костю хоча б на Чорне море – трохи оздоровити дитину перед школою. Свекри тоді якраз збиралися.
Свекруха замахала руками – немає, вони з таким складним завданням не впораються. Відпустка у них вже розплановано, квитки куплені, номера броньовані мало не за рік, і взагалі, вони їдуть не відпочивати, а лікуватися.
А хто буде доглядати за дитиною, коли бабуся і дідусь підуть на процедури – масажі і ванни, які вони запланували отримати в найближчому санаторії? Ні, така відповідальність їм не потрібна.
– Так у нас Костя моря і не бачив жодного разу, – зітхає Віра. – Якщо тільки на бабусиних фотографіях… На літаку не літав, на поїзді не їздив. Максимум – на електричці, на дачу до моєї подруги… Не знаю, чи є ще такі діти в класі чи ні…
– Ну, а другі бабуся з дідусем? Теж мандрівники?
– Ні… Ці у нас не подорожують, ці збирають! Живуть дуже скромно, у них нічого зайвого. У матері просто спортивний інтерес – прожити на мінімум. Аж до того, що м’ясо вони не їдять, фруктів не купують.
– А гроші куди дівають? Вони ж працюють обидва, хорошу зарплату отримують?
– Ага, обоє працюють, а гроші збирають на рахунках… Ми з чоловіком очманіли п’ять років тому, коли батьки квартиру купили! Просто так ось пішли, і придбали за гроші, як кіло яблук на ринку. Без всяких боргів і іпотек… Здають тепер, а гроші знову на рахунку кладуть. Не здивуюся, якщо незабаром і другу квартиру придбають для здачі…
Як вважаєте, чи є у дітей моральне право образитися на таких ось батьків, які в старості живуть для себе, без оглядки на оточуючих?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
