— Тату, бабуся з Італії прислала мені на іменини п’ятсот євро, а в конверті залишилося тільки сто. Ти випадково не знаєш, куди поділися решта? Бо бабуся вже питає, що я собі купив, а я навіть не знаю, що їй сказати.
Мій двадцятирічний син Назар стояв посеред кухні з білим конвертом у руках. Говорив він спокійно, без звинувачень, але дивився на батька так уважно, що я відразу відклала рушник, яким витирала стіл. Мій чоловік Петро саме збирався їхати на роботу. Він застебнув куртку, перевірив кишені й раптом згадав, що йому терміново треба знайти ключі від машини. Хоча ключі, як і щодня, висіли на гачку біля холодильника.
— То я взяв, — нарешті сказав він. — Чотириста євро. На кілька тижнів. Віддам.
— Як це взяв? — перепитав Назар.
— Позичив, синку.
— А мене спитати?
— Тебе вдома не було. А справа була термінова.
— Тату, я ж не банк, щоб ти приходив, коли касира немає!
За інших обставин я б засміялася. Назар мав той самий сухуватий гумор, що й моя мама Катерина. Але цього разу жарт вийшов невеселий.
Петро нарешті знайшов ключі, хоча ніхто їх і не ховав.
— Увечері поговоримо. Мені вже час.
— Ні, Петре, — сказала я. — На роботу ти ще встигнеш. А от пояснити, чому заліз у синові гроші, мусиш зараз.
Чоловік подивився на мене з таким виглядом, ніби я мала стати на його бік. Може, він і розраховував, що я скажу: мовляв, Назаре, не перебільшуй, батько ж не чужа людина.
Але в нашій родині ті чотириста євро були не просто грошима.
Їх заробила моя мама в Італії. І за кожним таким переказом стояли роки її праці, відкладені поїздки додому й десятки речей, які вона не купувала собі, бо в Україні завжди знаходилося щось важливіше.
Ми жили в Моршині, у двоповерховому будинку, який мама допомогла нам придбати ще п’ятнадцять років тому. Точніше, придбали ми його самі, але без її першого внеску могли б і досі винаймати квартиру.
Мама виїхала до Італії у 2003 році. Мені тоді було двадцять чотири, молодшому братові Романові — дев’ятнадцять. Удома вона працювала в санаторії, а після роботи ще підшивала людям одяг. Грошей вистачало на найнеобхідніше, проте про власне житло для дітей годі було й мріяти.
Спочатку мама збиралася поїхати на два роки.
— Зароблю вам на початок, а далі самі дасте раду, — казала вона.
Два роки перетворилися на п’ять, потім на десять. Мама навчилася італійської, звикла до тамтешнього побуту, знайшла постійну роботу помічницею літньої жінки поблизу Болоньї.
Коли ми просили її повернутися, вона завжди знаходила нову причину затриматися.
То Романові треба було допомогти з ремонтом квартири. То в нас народився Назар, і мама вирішила вислати гроші на дитячі речі. То ми міняли старі вікна. То підросла наша донька Соломія, якій знадобилися заняття з англійської.
Мама вміла перетворювати свої заробітки на чужі зручності з такою легкістю, що ми поступово перестали дивуватися.
Хоча сама вона жила досить скромно.
Могла тиждень роздумувати, чи купувати нові черевики за шістдесят євро, зате онукові на день народження надсилала двісті без жодних вагань.
Коли я дорікала їй, вона сміялася:
— Оксанко, я собі черевики куплю. А дитинство в онуків другий раз не буде.
Тільки Назар уже давно не був дитиною.
Він навчався на третьому курсі у Львові, опановував комп’ютерну інженерію й підробляв у невеликій майстерні, де ремонтували ноутбуки. Додому приїжджав переважно на вихідні.
На іменини бабуся вирішила зробити йому особливий подарунок.
Назар кілька місяців збирав на вживаний ноутбук для навчання й роботи. Старий апарат ще працював, але постійно перегрівався, а батарея тримала заряд хіба до найближчої розетки.
Мама знала про це.
— Я йому трохи допоможу, — сказала мені напередодні свята. — Тільки не кажи, скільки.
— Мамо, він сам заробляє.
— То файно. Значить, знає ціну грошам.
Вона переказала мені п’ятсот євро. Я отримала їх, поклала в конверт і вручила синові разом із невеликою листівкою від бабусі.
Назар прочитав її двічі.
«Купи собі щось таке, що допоможе тобі йти вперед. І не забудь хоч інколи відпочивати. Твоя бабця Катерина».
Того вечора син подякував бабусі відеодзвінком. Вона аж світилася від задоволення.
А через три дні з конверта зникли чотириста євро.
І забрав їх не сторонній чоловік, а рідний батько.
Петро таки запізнився на роботу.
Він сів за стіл і пояснив, що гроші потрібні були його молодшій сестрі Ганні.
Ганна жила в селі неподалік Стрия. Після розлучення сама виховувала чотирнадцятирічну доньку Марічку, працювала продавчинею в продуктовому магазині й потроху приводила до ладу старий батьківський будинок.
Наприкінці жовтня вона помітила, що після дощу на горищі намокає деревина. Майстер оглянув дах і сказав, що частину покриття треба замінити до зими.
Ганна відкладала гроші на ремонт ще з літа, але потрібної суми не назбирала.
— Вона подзвонила мені в понеділок, — пояснював Петро. — Сказала, що майстер може почати в середу. Треба терміново купити матеріали.
— І ти вирішив узяти Назарові гроші? — запитала я.
— Я думав, що встигну повернути до вихідних.
— Звідки?
— Мені мали заплатити за додаткову роботу.
Петро працював електриком у невеликій фірмі. Часом брав приватні замовлення, але гроші за них надходили нерівномірно.
— Мали заплатити чи вже заплатили? — уточнив Назар.
— Мали.
— А тепер?
— Замовник переніс розрахунок.
Син поклав конверт на стіл.
— Тату, якби ти попросив, я, може, й допоміг би тітці Ганні. Але ти навіть не дав мені вирішити.
— Я знав, що ти збираєш на ноутбук.
— То навіщо взяв?
— Бо дах не чекатиме до весни!
— А мій ноутбук може чекати, бо він не твій?
Петро потер чоло.
— Назаре, я ж не на забави ті гроші витратив.
— Я цього й не кажу.
І отут стало зрозуміло, що справа значно складніша за зниклі євро.
Мій чоловік справді хотів допомогти сестрі. Він завжди був таким. Міг після роботи поїхати до сусіда лагодити проводку й повернутися без грошей, бо «людина зараз не має». Міг віддати знайомому останній вільний день, щоб допомогти встановити бойлер.
Тільки була в Петра одна звичка: коли йшлося про допомогу іншим, він часом забував порадитися з тими, чиїми силами або коштами збирався допомагати.
Раніше це стосувалося переважно мого часу.
— Оксано, ти ж у суботу вільна? Ганна просила допомогти з консервацією.
Або:
— Я сказав Романові, що ти підшиєш йому штори. Тобі ж то не штука.
Я бурчала, але робила.
Тепер черга дійшла до синових грошей.
— Петре, — сказала я, — ти мав добрий намір. Але спосіб вибрав кепський.
— Та знаю вже!
— Якщо знаєш, скажи Назарові, коли повернеш.
Чоловік помовчав.
— До кінця місяця.
— Сьогодні шосте листопада, — нагадав син. — Мені треба оплатити ноутбук до п’ятнадцятого. Я домовився з продавцем, він тримає його для мене.
Петро подивився на нього.
— А ти вже домовився?
— Так. Бо гроші в мене були.
Це прозвучало тихо, але чоловік нарешті перестав шукати виправдання.
— Добре. До п’ятнадцятого знайду.
Назар забрав конверт і пішов до своєї кімнати.
Я провела Петра до передпокою.
— Ганні ти сказав, звідки гроші?
— Ні.
— Чому?
— Бо вона б не взяла.
— От бачиш. Навіть Ганна розуміє, що так не робиться.
Чоловік нічого не відповів.
Увечері мама подзвонила з Італії.
У неї була звичка телефонувати саме тоді, коли вдома назрівала якась халепа. Не знаю, як вона це вгадувала через пів Європи.
— Ну що, мій іменинник уже купив собі ту мудру машину? — весело запитала вона.
— Яку машину, мамо?
— Та комп’ютер! Для мене то все машини. Тільки одні перуть, а другі людям голови морочать.
Я сказала, що Назар ще вибирає.
Мама відразу насторожилася.
— А чого вибирає? Він же мені показував, який хоче.
— Там невеличка затримка.
— Оксано, ти коли починаєш говорити «невеличка затримка», то я вже знаю, що десь велика пригода.
Довелося розповісти.
Мама вислухала мене, попросила уточнити суму й кілька секунд розглядала щось за екраном.
— Чотириста євро, кажеш?
— Так.
— А Петро хоч знає, скільки я за місяць відкладаю?
— Мамо…
— Ні, я не сварюся. Просто питаю.
Я знала, що вона справді не свариться. Мама мала інший спосіб показувати невдоволення: ставала напрочуд чемною.
— Передай Петрові, що я його дуже поважаю за добре серце, — сказала вона. — Але нехай наступного разу тим серцем користується разом із головою.
— Передам.
— І ще одне. Не надсилай мені назад жодних грошей, якщо зберешся рятувати ситуацію зі своїх заощаджень.
— А ти звідки знаєш, що я збиралася?
— Бо я тебе народила, дитино. І ти вже сорок сьомий рік робиш те саме: як у когось проблема, то Оксана має все владнати.
Я усміхнулася.
— Мамо, мені сорок сім виповниться тільки навесні.
— От і маєш кілька місяців, щоб змінити звичку.
Після розмови я ще довго думала про мамині слова.
Ми всі звикли, що вона виручає нас грошима. А я звикла виручати всіх організаційно. Петро — фізичною роботою. Кожен щось давав, тільки ніхто особливо не рахував, скільки це коштує іншому.
Мабуть, саме тому ніхто не помітив, як допомога стала чимось само собою зрозумілим.
Наступного дня я вирішила поїхати до Ганни.
Не скаржитися. Хотіла побачити, що там із дахом і чи справді все було настільки терміново.
Ганна зустріла мене біля хвіртки з робочими рукавицями в руках.
— Оксанко, а ти чого серед тижня? Щось сталося?
— Та захотіла подивитися, як ти тут господарюєш.
— Йой, нема на що дивитися. Якби ти знала, скільки той дах мені нервів з’їв!
На подвір’ї лежали дошки, частина старого покриття й кілька пачок нових матеріалів. Двоє майстрів працювали нагорі.
Ганна показала місце, де протікало.
— Бачиш? Там уже деревина почала псуватися. Ще трохи — і довелося б міняти значно більше.
Я оглянула ремонт. Схоже, Петро не перебільшував.
— А скільки тобі загалом виходить?
— Десь тридцять вісім тисяч гривень. Частину мала відкладену, решту Петро позичив.
— Скільки?
— Двадцять тисяч. А що?
Отже, Петро дав сестрі суму, близьку до тих чотирьохсот євро. На той час це справді покривало основну нестачу.
— Ганно, ти знаєш, звідки він їх узяв?
Вона насторожилася.
— Казав, що має вільні гроші.
Я розповіла.
Ганна спочатку подумала, що я жартую.
— Та не може бути. Я ж його три рази перепитувала!
— Може.
Вона сіла на перевернуте відро.
— От дурна я голова. Треба було самій до вас подзвонити.
— Ти ж не знала.
— Але Петро! Я йому сказала, що поверну поступово, а він відповів: «Не спіши, сестро, то не горить».
— А Назарові якраз горить.
Ганна підвелася й покликала майстра, щоб уточнити, чи можна частину робіт оплатити пізніше.
Той пояснив, що матеріали вже придбані, а за роботу вони домовлялися розрахуватися після завершення.
— То я можу частину грошей повернути вже зараз, — сказала Ганна, коли ми залишилися самі. — Маю п’ять тисяч, які відклала на оплату роботи. Майстер погодився почекати до зарплати.
— Не поспішай. Треба все порахувати, щоб ти не залишилася без можливості завершити ремонт.
— Оксано, я ж не хочу, щоб через мене Назар без комп’ютера сидів.
Ми сіли за кухонний стіл із блокнотом.
Ганна записала свої доходи, обов’язкові витрати й суму, яку могла повернути без нових боргів. Виявилося, що до середини місяця вона могла віддати п’ять тисяч, а решту — двома частинами після зарплат.
— І знаєш, що найсмішніше? — сказала вона. — Я мала ще один варіант.
— Який?
— У нашому магазині власниця пропонувала аванс. Я відмовилася, бо не хотіла бути винна на роботі. А тепер виходить, що винна племінникові, який навіть не знав, що позичає.
Ми обидві засміялися.
— От бачиш, — сказала я. — Хотіли зробити як краще, а вийшла ціла бухгалтерія.
— Та ще й родинна. А то найскладніша.
Перед моїм від’їздом Ганна винесла пакет із домашніми пиріжками.
— Передай Назарові.
— Ганно, пиріжками чотириста євро не повернеш.
— Та я знаю! Але хлопець голодним не буде, поки ми тут мудруємо.
Удома мене чекав несподіваний гість.
На кухні сидів Роман, мій молодший брат. Він приїхав із Дрогобича, де працював майстром із ремонту побутової техніки.
Перед ним лежав розібраний електричний чайник.
— Ти що тут робиш? — запитала я.
— Рятую вашу техніку від передчасної пенсії.
— А чого приїхав?
— Мама подзвонила.
Я навіть не здивувалася.
Катерина могла перебувати за тисячу кілометрів від дому, але організувати родинну нараду швидше, ніж ми встигали посваритися.
— І що сказала?
— Що в нас фінансова криза місцевого масштабу.
— Романе!
— Та не сердься. Я вже говорив із Назаром.
Мене це насторожило.
— Про що?
— Про ноутбук. У мене є знайомий, який продає техніку після оновлення офісу. Може підібрати щось дешевше.
— Назар уже домовився про конкретний.
— Знаю. Тому нічого без нього не вирішуватиму.
Я подивилася на брата з вдячністю. Роман був людиною практичною. Якщо ламався кран, він не розповідав про важливість води, а шукав прокладку.
— І ще, — додав він. — Мама просила не давати вам грошей.
— Правильно просила.
— Але дозволила допомогти головою. Каже, у мене її ще трохи залишилося.
Увечері приїхав Назар.
Він привіз старий ноутбук і поклав його перед дядьком.
Роман увімкнув апарат, перевірив температуру, стан накопичувача й батареї.
— Ну що сказати, — нарешті мовив. — Жити буде, але вже проситься на легшу роботу.
— Я знаю, — відповів Назар. — Тому й збираю на інший.
— А той, що ти знайшов, за скільки?
— Двадцять вісім тисяч гривень.
— І скільки маєш своїх?
— Дев’ятнадцять тисяч з підробітків. Плюс бабусині п’ятсот євро. Хотів частину залишити на програмне забезпечення й дорогу до Львова.
Роман кивнув.
— Тобто навіть без тих чотирьохсот ти можеш купити ноутбук, але тоді майже нічого не залишиться?
— Саме так. А я не хочу витрачати все до останньої гривні.
— Розумно.
Петро, який слухав розмову з іншого кінця столу, несподівано сказав:
— Я завтра візьму додаткове замовлення. І в суботу теж.
Назар подивився на нього.
— Тату, ти й так працюєш шість днів на тиждень.
— То попрацюю ще трохи.
— А потім хто тебе ремонтуватиме? Дядько Роман?
— Я тільки побутову техніку беру, — озвався брат. — На твого тата гарантії не дам.
Усі засміялися, навіть Петро.
Але питання залишалося відкритим.
Роман запропонував Назарові перевірити інший ноутбук, який продавав його знайомий. Він коштував двадцять чотири тисячі й мав достатні характеристики для навчання.
Син погодився подивитися, але одразу попередив:
— Якщо буде гірший, не братиму тільки тому, що дешевший.
— І правильно, — відповів дядько. — Купувати треба те, що служитиме, а не те, за що менше сваритимуть.
У суботу ми всі поїхали до Львова.
Роман домовився, щоб продавець показав ноутбук у майстерні, де можна було перевірити його стан. Назар узяв із собою флешку з потрібними програмами.
Петро наполіг, що теж поїде.
— Хочу побачити, за що такі гроші платять, — сказав він.
— За те, що комп’ютер не просить кожні десять хвилин перепочинку, — пояснив Назар.
Перевірка тривала майже годину.
Роман оглянув корпус, батарею, накопичувач і систему охолодження. Назар запустив свої програми, перевірив екран і клавіатуру.
Ноутбук виявився справді добрим.
— Беру, — вирішив син.
Петро одразу потягнувся до гаманця.
— Скільки треба додати?
— Нічого, тату. Я маю.
— Але ж…
— Ти мені повернеш ті чотириста євро, як домовилися. А зараз я сам заплачу.
Петро кивнув.
Мені сподобалося, що Назар не намагався зробити батькові незручно перед чужими людьми. Він просто не дозволив перетворити повернення боргу на ще один подарунок.
Після покупки ми зайшли до невеликої пекарні.
Роман замовив собі два сирники й заявив, що за технічну консультацію має право на додаткову порцію.
— Ти ж родич, — нагадала я.
— Родичі теж їдять.
Петро сидів поруч із Назаром. Вони обговорювали характеристики нового ноутбука, і я бачила, як чоловік намагається повернути звичну легкість у розмові.
Та син не поспішав удавати, що нічого не сталося.
Коли Роман відійшов до каси, Петро сказав:
— Назаре, я справді думав, що ти не помітиш, поки я поверну.
— Оце мене й зачепило найбільше.
— Що я взяв?
— Що ти розраховував, ніби я не помічу.
Петро покрутив у пальцях паперову серветку.
— Я хотів допомогти Ганні. Вона мені колись дуже допомогла.
І тут він розповів те, про що Назар раніше не знав.
Коли ми тільки одружилися, Петро працював у майстерні, яка невдовзі закрилася. Кілька місяців він перебивався випадковими заробітками. Саме Ганна, тоді ще зовсім молода, віддала йому свої заощадження, щоб він зміг пройти навчання й отримати допуск до нових електромонтажних робіт.
— Вона тоді сказала: «Віддаси, коли зможеш». Я повернув через рік. Але пам’ятав.
Назар слухав уважно.
— Тату, я не проти, що ти їй допоміг.
— Знаю.
— Просто можна було сказати мені. Я ж теж її люблю.
Петро усміхнувся.
— Ти правий.
І більше нічого не додав.
Іноді коротка відповідь буває значно доречнішою за довгі пояснення.
У понеділок Ганна передала через мене п’ять тисяч гривень.
Я хотіла віддати їх Петрові, але вона категорично заперечила.
— Ні, Оксано. Це Назарові. Я в нього позичила, хоч і не знала про те.
Син узяв гроші й записав суму в невеликий блокнот, де вів свої витрати.
— Що ти там пишеш? — запитала я.
— Скільки повернули.
— Ти що, родинну бухгалтерію відкрив?
— Ага. Назву «Добрі наміри та їхня собівартість».
Я засміялася.
— Бабуся оцінить.
— Бабуся вже знає.
Звісно, мама знала.
Вона телефонувала Назарові майже щовечора. Розпитувала про навчання, новий ноутбук, підробіток і те, чи нормально він харчується.
Одного разу я почула, як син сказав їй:
— Бабцю, не треба більше нічого висилати. Я справлюся.
Мама відповіла так голосно, що я розчула з коридору:
— Та я й не збиралася! Ти що думаєш, у мене там євро на деревах ростуть?
За хвилину додала:
— Але як треба буде на щось важливе, скажеш.
Назар розсміявся.
— Бабцю, ти невиправна.
— А ти мій онук. Мусимо якось із тим жити.
Того ж тижня Петро отримав оплату за одне зі старих замовлень. Частину відразу віддав синові, а решту пообіцяв повернути після наступного розрахунку.
Він навіть приніс аркуш паперу, на якому власноруч написав суми й дати.
Назар прочитав.
— Тату, це що, розписка?
— Ага.
— І підпис є?
— Є.
— А печатка?
— Можу відбиток пальця поставити.
— Не треба. Я тобі й так вірю. Просто наступного разу спочатку питай.
Петро склав аркуш удвоє й поклав на стіл.
— Домовилися.
Мені здавалося, що на цьому історія потроху завершиться.
Та мама мала власні плани.
Наприкінці листопада вона повідомила, що приїде додому на три тижні.
Це стало несподіванкою.
Зазвичай мама навідувалася навесні, коли її підопічна їхала до родичів. Цього разу італійська сім’я домовилася про тимчасову заміну, а мама вирішила використати нагоду.
— Хочу побачити, що ви там наробили з моїми євро, — сказала вона.
— Мамо, ми вже майже все владнали.
— То я приїду перевірити якість.
Вона прибула до Львова автобусом у п’ятницю вранці.
Ми з Петром зустріли її на автостанції. Мама вийшла з невеликою валізою, у темно-синьому пальті й з тією самою рішучою ходою, яку я пам’ятала з дитинства.
— Ну що, мої дорогі, — сказала замість привітання. — Хто тут у нас головний фінансист?
Петро усміхнувся.
— Мамо Катерино, то я трохи наплутав.
— Трохи? Чотириста євро — то вже поважна плутанина.
А потім обійняла його так міцно, що він аж розгубився.
— Добре, що всі здорові. Решту владнаємо.
Дорогою додому мама розпитувала про все: як навчається Назар, чи не перевтомлюється Соломія, чи закінчили Ганні дах, як почувається Роман.
Про гроші більше не згадувала.
А наступного дня попросила зібрати всіх на обід.
— Я привезла трохи італійських смаколиків. Хочу, щоб усі скуштували.
Я знала маму достатньо добре, щоб не повірити, ніби вона скликає родину тільки заради печива.
У неділю приїхали Роман із дружиною, Ганна з Марічкою, Назар повернувся зі Львова. Соломія допомагала мені накривати стіл і час від часу заглядала в пакети, які бабуся привезла з Італії.
Мама вручила кожному невеличкий подарунок.
Романові — набір інструментів.
Соломії — гарний записник.
Марічці — книжку італійською з українськими поясненнями, бо дівчина саме почала вивчати мову.
Петрові дісталася шкіряна обкладинка для документів.
— Щоб свої папери тримав у порядку, — сказала мама.
Усі засміялися.
А Назарові вона подарувала маленьку металеву скриньку.
— Це тобі.
Син відкрив її.
Усередині лежав звичайний блокнот.
На першій сторінці мама написала:
«Мої плани, мої заробітки, мої рішення».
Назар підняв на неї очі.
— Бабцю, ти серйозно?
— Цілком. Ти вже дорослий. Маєш право сам вирішувати, на що витрачати свої гроші.
Петро сидів навпроти й уважно слухав.
Мама повернулася до нього.
— А ти, Петре, не ображайся. Я тебе люблю, як рідного. Але доброта без дозволу часом обходиться іншим задорого.
— Я вже це засвоїв, — відповів він.
— То добре. Бо я вдруге лекцію читати не збираюся.
Роман пирхнув.
— Мамо, ти? Не збираєшся?
— Романе, хочеш, я почну з тебе?
Брат миттю взявся за салат.
Обід минув весело.
Ганна розповідала, як майстри закінчили ремонт і як Марічка тепер перевіряє горище після кожного дощу, наче головна інспекторка будівництва.
— Я їй кажу: доню, дах уже новий. А вона відповідає: «Мамо, за такі гроші він має бути під наглядом».
Марічка почервоніла.
— А що? Я ж правильно кажу!
Мама Катерина засміялася.
— О, то в нас росте ще одна ґаздиня.
Після обіду Назар допомагав бабусі розкладати речі у гостьовій кімнаті.
Я зайшла туди, коли вони розмовляли.
— Бабцю, а ти чого так довго залишаєшся в Італії? — запитав син. — Ти ж могла б уже бути вдома.
Мама складала светри у шафу.
— Звикла, Назарчику. І робота там є. А тут я приїду, три тижні всіх обійму — і вже не знаю, чим зайнятися.
— То знайдеш.
— Легко тобі казати.
— А ти спробуй.
Мама сіла на край ліжка.
— Я вже думала. Може, ще рік попрацюю, а тоді повернуся зовсім.
— Ти так і торік казала.
— Бо торік ще не мала такого суворого онука.
Він сів поруч.
— Бабцю, я не хочу, щоб ти все життя працювала тільки для нас.
— А для кого ж мені працювати?
— Для себе теж.
Мама усміхнулася, але цього разу не пожартувала.
Я вийшла, залишивши їх удвох.
Увечері вона сама повернулася до цієї розмови.
— Оксано, а що я тут робитиму, як приїду назавжди?
— Мамо, у тебе квартира, подруги, родина. Можеш подорожувати, займатися тим, що любиш.
— Подорожувати я вже наподорожувалася.
— Але ти ж ніде толком не була, крім роботи й дороги додому.
Мама задумалася.
— То правда. У Болоньї живу, а до моря вибиралася всього кілька разів.
— От і почнеш із відпочинку.
— А гроші?
— У тебе є пенсія, заощадження. І ми теж працюємо.
Вона уважно подивилася на мене.
— Ви справді дасте собі раду?
— Мамо, Назар уже сам собі техніку купує. Соломія підробляє влітку. Роман має майстерню. Ми з Петром не без роботи.
— А Ганна?
— Ганна вже сама повертає борг.
Мама засміялася.
— То виходить, я можу нарешті купити собі ті червоні черевики, на які дивлюся другий місяць?
— Можеш навіть дві пари.
— Йой, Оксано, не перебільшуй. Дві пари — то вже марнотратство.
За тиждень до маминого повернення в Італію Петро остаточно розрахувався з Назаром.
Вони сіли за стіл, перерахували повернені суми й звірили все за записами. Назар підтвердив, що отримав повну суму.
— Усе, тату. Борг закрито.
Петро простягнув руку.
— Дякую за терпіння.
Син потиснув її.
— Тільки більше без таких сюрпризів.
— Домовилися.
— І ще одне.
— Що?
— Якщо тітці Ганні знову щось знадобиться, кажи мені. Я, може, теж зможу допомогти.
Петро здивовано подивився на нього.
— Ти ж через ці гроші стільки пережив.
— Бо ти взяв їх без дозволу. А допомогти тітці — то зовсім інша справа.
Чоловік усміхнувся.
— Маєш рацію.
Назар підвівся, але раптом зупинився.
— До речі, тату, я можу тобі зробити таблицю витрат. Щоб ти бачив, скільки маєш вільних грошей.
— Не треба, синку. Я вже навчився рахувати.
— То добре. Бо наступного разу братиму плату за консультацію.
Петро засміявся.
— У кого ти такий діловий?
— У бабусі.
І з цим сперечатися було важко.
Перед від’їздом мама захотіла навідатися до Ганни.
Ми поїхали всі разом.
Дах уже був готовий. Нове покриття виглядало акуратно, а на горищі було сухо. Ганна показала мамі, як майстри замінили пошкоджені дошки й зробили додатковий захист біля комина.
— Тепер хоч спокійно спатиму, — сказала вона.
— А ти раніше як спала? — запитала мама.
— Після кожного дощу прислухалася, чи десь не капає.
— То тепер прислухайся, чи Марічка уроки робить.
Ганна засміялася.
Мама обійшла будинок, уважно оглянула ремонт і похвалила майстрів.
Потім дістала з сумки маленький конверт.
— Ганнусю, це тобі.
Ганна відразу відступила.
— Катерино, навіть не починай! Я вже стільки клопоту наробила.
— Та почекай. Там не гроші.
У конверті лежали два квитки на концерт у Львові.
Ганна розгубилася.
— А це навіщо?
— Ти мені колись казала, що любиш ту співачку. То підеш із Марічкою. Хоч раз виберешся кудись не на роботу й не по будівельні матеріали.
— Але ж…
— Без «але». Дах зробила, борги потроху повертаєш. Тепер і відпочити можна.
Ганна обійняла маму.
Марічка тим часом уже перевіряла дату концерту й розповідала, що вдягне.
Я стояла поруч із Петром і спостерігала за ними.
— Бачиш, — тихо сказав чоловік, — твоя мама теж усім допомагає.
— Допомагає.
— Але робить це по-своєму.
— І спочатку питає, кому що потрібно.
Петро кивнув.
— Добре, добре. Зрозумів.
Я усміхнулася й поправила йому комір куртки.
Мама повернулася до Італії в середині грудня.
Цього разу ми проводжали її без звичних розмов про те, що кому треба привезти наступного разу.
Натомість Назар допоміг їй встановити на телефон застосунок для планування поїздок. Соломія показала, як зберігати фотографії в окремих альбомах. Роман перевірив її валізу й полагодив коліщатко, яке постійно застрягало.
Петро відвіз маму на автостанцію.
Перед посадкою вона обійняла кожного.
— Ну що, мої дорогі, будете чемні?
— Будемо, — відповів Роман.
— А ти, Петре?
— Особливо я.
— От і файно.
Назар простягнув бабусі маленький пакунок.
— Це тобі.
Мама здивувалася.
— А що там?
— Відкриєш у дорозі.
— Тільки не кажи, що знову гроші.
— Ні, бабцю. Цього разу подарунок від мене.
Уже ввечері вона надіслала нам фотографію.
У пакунку був невеликий шкіряний гаманець кольору стиглої вишні. Усередині лежала картка з написом:
«Бабцю, ці гроші — тільки на твої бажання. Навіть якщо це червоні черевики».
Мама одразу зателефонувала Назарові.
— Ти де такий гаманець знайшов?
— Купив.
— За скільки?
— Бабцю!
— Добре, добре. Не питаю.
А потім додала:
— Знаєш, я таки куплю ті черевики.
І купила.
Наприкінці грудня надіслала фотографію: стоїть на італійській вулиці в нових червоних черевиках, усміхається й показує великий палець угору.
Підписала коротко:
«Перші євро, які витратила без родинної наради».
Ми реготали всією сім’єю.
Після Нового року в нашому домі з’явилося одне нове правило.
Ніхто не бере чужих грошей без дозволу. Навіть якщо дуже треба. Навіть якщо це для родичів. Навіть якщо збирається повернути наступного дня.
Петро сам запропонував записати його на аркуші й прикріпити всередині кухонної шафки, де ми зберігали важливі папери.
Соломія прочитала й додала нижче:
«А також не позичати мої навушники без дозволу».
Роман, який саме гостював у нас, дописав:
«І не брати мої інструменти, бо потім шукай їх по всьому району».
Назар завершив список:
«Особливо це стосується зарядних пристроїв».
Петро подивився на наші доповнення.
— Я хотів серйозне правило встановити, а ви зробили з нього сімейну конституцію.
— То добре, — сказала я. — Конституцію легше виконувати, коли всі до неї причетні.
І хоч звучало це жартома, правило справді прижилося.
Ганна щомісяця повертала Петрові домовлену частину боргу. Коли виплати завершилися, вона запросила нас на домашню вечерю й урочисто вручила братові аркуш із написом: «Розрахунок завершено. Претензій немає».
Петро повісив його біля свого робочого столу.
— Буде мені нагадуванням, — пояснив.
Назар тим часом успішно склав зимову сесію. Новий ноутбук працював добре, і син навіть узяв додаткове замовлення на невеликий програмний проєкт.
Першу оплату він відклав.
Не на нову техніку й не на розваги.
На мамин день народження в березні він купив їй квиток до України на весняну відпустку.
Точніше, частину вартості оплатив сам, а решту ми додали разом із Романом.
Коли мама дізналася, спочатку почала протестувати.
— Та навіщо ви витрачалися? Я сама могла!
— Мамо, — сказав Назар, — ми ж тебе спитали, чи хочеш приїхати. Ти сказала, що хочеш.
— Ну, сказала.
— От ми й допомогли.
— Але ж гроші…
— Бабцю, тепер наша черга.
Вона ще трохи побурчала, але квиток прийняла.
А в березні приїхала додому.
Цього разу привезла тільки невелику валізу. Без великих пакунків, без замовлених подарунків, без списку покупок для всієї родини.
Зате привезла червоні черевики.
У першу неділю ми зібралися на обід. Мама розповідала, як гуляла Болоньєю, як нарешті побувала в музеї, повз який роками ходила на роботу, і як її італійська знайома переконала записатися на коротку екскурсію до Флоренції.
— Уявляєте, — сміялася вона, — я двадцять років там живу, а тільки тепер почала дивитися, що навколо!
Назар слухав її з особливим задоволенням.
Після обіду Петро дістав із кишені невеликий конверт.
— Мамо Катерино, це вам.
Вона підозріло примружилася.
— Петре, тільки не кажи, що ти знову щось позичив.
— Ні. Цього разу заробив.
У конверті лежав сертифікат на дводенний відпочинок у невеликому готелі неподалік Моршина. Петро оплатив його зі своїх додаткових заробітків.
— Для вас, — сказав він. — Щоб відпочили. Без готування, без прибирання, без наших прохань.
Мама розгублено розглядала сертифікат.
— А ви зі мною поїдете?
— Ні, — відповів Петро. — Це ваш відпочинок.
— То я сама?
— Можете взяти подругу.
Мама трохи подумала.
— А знаєш, Петре, то добра ідея. Я Галину покличу. Вона вже років п’ять нікуди не вибиралася.
Назар засміявся.
— Бабцю, тільки не починай оплачувати відпочинок усім знайомим!
— Та най буде, мудрагелю. Я вже навчена.
Усі засміялися.
А Петро, задоволений собою, додав:
— І головне, мамо, я перед покупкою спитав Оксану, чи можна.
Мама підвела на нього очі.
— А гроші чиї були?
— Мої.
— То навіщо Оксану питав?
Петро на секунду розгубився.
— Ну… щоб усе правильно.
Мама розсміялася так щиро, що аж сіла на стілець.
— Йой, Петре! Ти тепер із однієї крайності в другу! Ще трохи — і будеш питати дозволу, чи можна собі шкарпетки купити!
Назар підняв свій блокнот.
— Тату, можу скласти тобі інструкцію.
— Не треба, синку. Я вже маю досвід.
Мама витерла кутики очей від сміху, обережно поклала сертифікат до свого нового гаманця й сказала:
— Знаєте, що я вам скажу? У мене тепер уперше стільки планів для себе, що навіть часу на ваші витівки не вистачатиме.
Вона підвелася, поправила червоні черевики й попросила Назара сфотографувати її біля квітучого куща у дворі.
— Тільки зроби файно. Я Галині пошлю. Нехай бачить, із ким їй доведеться їхати відпочивати.
Назар навів камеру.
— Бабцю, усміхайся!
— Та я й так усміхаюся!
— Ще трохи!
— Назаре, не командуй! Я тобі не фотомодель!
Він зробив кілька кадрів і показав їй.
Мама вибрала один, де сміялася, трохи нахиливши голову.
— Оцей найкращий.
— Чому? — запитав онук.
— Бо тут я на себе схожа.
І поки ми збиралися назад до столу, вона вже надсилала фотографію подрузі.
За хвилину прийшла відповідь.
Мама прочитала її вголос:
— «Катрусю, черевики чудові! А ти куди так причепурилася?»
Вона швидко надрукувала:
«Додому, Галю. Нарешті додому».
А тоді сховала телефон у новий гаманець і пішла допомагати Соломії вибирати музику для нашого родинного вечора.
