За 18 000 гривень зарплати мій син, виявляється, повинен мити підлогу в чужому будинку, готувати сніданки на п’ятьох і прибирати після людей, які називають себе його родиною. Саме так мені пояснила сваха, коли я застала Романа о шостій ранку з ганчіркою в руках. І додала, що він має бути вдячний, бо живе в їхньому розкішному будинку, користується дорогими меблями та їздить на автомобілі, який купив тесть. Я стояла посеред величезної кухні й дивилася на свого єдиного сина, якого колись навіть посуд мити не змушувала. А він опустив очі й попросив мене не втручатися.
Мене звати Галина, мені 57 років. Живу в Одесі, у звичайній двокімнатній квартирі на Черемушках. Працюю адміністраторкою в невеликому медичному центрі. Чоловік давно живе окремо, тому Романа я виховувала переважно сама.
Син одружився чотири роки тому. Його дружину звати Вікторія, вона з досить забезпеченої родини. Її батьки мають великий будинок у передмісті Одеси, кілька автомобілів і власний бізнес. Після весілля молодята оселилися разом із ними.
Спочатку я раділа. Думала, що дітям пощастило: не потрібно платити оренду, можна відкладати гроші на власне житло. Але після останніх відвідин сватів повернулася додому з таким важким серцем, що навіть не змогла повечеряти.
Усе почалося з того, що Вікторія запросила мене на вихідні.
— Галино Миколаївно, приїжджайте до нас у суботу. Ви давно не бачили онучку, та й Роман буде вдома. Мама хоче приготувати щось смачненьке, посидимо всі разом.
Я погодилася. Купила трирічній Софійці красиву сукенку, привезла домашнє печиво й коробку цукерок.
Зустріли мене привітно. Сваха Лариса Петрівна провела до гостьової кімнати, показала ванну, запропонувала чай.
Будинок у них справді розкішний. Великі вікна, світлі стіни, дорогі меблі, кухня з технікою Bosch, простора тераса й доглянутий сад.
Але вже за вечерею я помітила дивну річ.
Роман майже не сидів за столом.
Спочатку він приніс салати, потім розлив напої, після цього побіг на кухню по хліб. Лариса Петрівна кілька разів зверталася до нього так, ніби він був працівником ресторану.
— Ромчику, принеси ще серветки. І подивися, чи готова картопля. А потім постав чайник, бо ми вже скоро закінчимо вечеряти.
Я подумала, що син просто допомагає господарям.
Але після вечері всі перейшли до вітальні, а Роман залишився прибирати посуд.
— Сину, давай я допоможу, — запропонувала я.
Він швидко похитав головою.
— Мамо, не треба. Ти гостя, іди відпочивай. Я сам усе зроблю.
Я повернулася до вітальні, але неспокій залишився.
Наступного ранку прокинулася раніше за всіх. Хотіла випити води й побачила світло на кухні.
На годиннику була шоста.
Роман мив підлогу.
На ньому були старі спортивні штани й футболка, волосся скуйовджене, обличчя втомлене.
— Сину, що ти робиш так рано? — запитала я. — Чому не спиш у вихідний?
Він випрямився й усміхнувся.
— Мамо, треба встигнути до сніданку. Потім усі прокинуться, буде незручно прибирати.
— А чому саме ти повинен це робити?
Роман знизав плечима.
— У нас так заведено. Я швидко закінчу, потім приготую сніданок.
Я подивилася на величезну кухню, довгий коридор і сходи на другий поверх.
— Ти що, весь будинок сам прибираєш?
Він не відповів.
Саме тоді зайшла Лариса Петрівна в красивому домашньому халаті.
— О, Галю, ви вже прокинулися? Роман у нас рання пташка. Він любить, щоб усе було чистеньке до сніданку.
Я ледве стрималася.
— А чому він один усе робить? У вас же великий будинок. Можна найняти людину для прибирання.
Сваха спокійно налила собі води.
— Навіщо витрачати гроші, якщо Роман чудово справляється? Він у нас господарський. До того ж кожен повинен робити свій внесок у сімейне життя.
Я тоді ще не знала, що саме вона вважає внеском мого сина.
Роман завжди був спокійним хлопцем. У школі добре навчався, захоплювався комп’ютерами, любив майструвати щось із деталей.
Я працювала багато, часто поверталася пізно. Тому намагалася звільнити його від домашніх справ.
— Ти краще уроки зроби, сину, — казала я. — А посуд я сама помию.
Навіть після школи, коли він вступив до університету, я продовжувала готувати йому обіди, прати речі, прибирати кімнату.
Сусідка іноді дорікала:
— Галю, ти ж виростиш чоловіка, який нічого вдома не вмітиме. Невістка потім тобі спасибі не скаже.
Я сміялася.
— Нічого, навчиться. Головне, щоб хорошою людиною був.
Тепер згадую ці слова й думаю, що, мабуть, справді припустилася помилки. Але зовсім не тієї, про яку попереджала сусідка.
Роман навчився робити все. Тільки тепер цим користувалися люди, які навіть не намагалися приховувати свого задоволення.
Після сніданку я вирішила поспостерігати, як у них організований побут.
Вікторія прокинулася близько дев’ятої. Спустилася в кухню в гарному спортивному костюмі, взяла каву й сіла біля вікна.
Роман саме годував Софійку кашею.
— Романе, ти не забув, що мені сьогодні на манікюр? — запитала дружина. — Я записана на одинадцяту, тому Софійка залишається з тобою. І не забудь випрати її рожеву сукенку, бо завтра хочемо піти в гості.
— Віко, я пам’ятаю. Тільки після сніданку треба ще машину помити, твій тато просив.
— Ну то встигнеш. Ти ж сьогодні нікуди не поспішаєш.
Я подивилася на невістку.
— Вікторіє, а ти не могла б сама випрати сукенку? Роман і так із самого ранку працює.
Вона здивовано підняла брови.
— Галино Миколаївно, у нас усе розподілено. Я займаюся дитиною, а Роман — господарством. Нам так зручно.
Я перевела погляд на сина, який саме витер Софійці рот серветкою.
Хотіла запитати, чим конкретно займається Вікторія, якщо навіть сніданок дитині дає батько, але промовчала.
Пізніше ми вийшли у двір.
Роман мив великий автомобіль Toyota, а тесть, Віктор Петрович, стояв поруч і пояснював, де залишилися плями.
— Романе, ти уважніше проходь біля коліс. Я ж казав, що після дощу там збирається бруд. Якщо вже взявся, роби нормально.
Син мовчки перемивав.
Я підійшла ближче.
— Вікторе Петровичу, а ви самі не могли б допомогти? Машина ж ваша.
Тесть засміявся.
— Галю, у мене інші справи. Я цілий тиждень працюю, маю право відпочити. А Роман молодий, йому корисно порухатися.
— Він теж працює цілий тиждень.
— Ну, його роботу з моєю не порівняти. Він у конторі за комп’ютером сидить, а я бізнесом керую.
Мені стало прикро.
Роман працював технічним спеціалістом у невеликій компанії. Зарплата справді була скромною, але він сумлінно виконував свої обов’язки й ніколи не просив грошей у мене.
Після обіду я спробувала поговорити з ним наодинці.
Ми сиділи на терасі, Софійка гралася поруч із лялькою.
— Романе, скажи мені чесно, ти задоволений своїм життям? Бо я бачу, що ти тут постійно щось робиш. А відпочиваєш узагалі?
Він довго мовчав.
— Мамо, усе нормально. Ми живемо в хороших умовах, Софійка має окрему кімнату, Віка задоволена. Мені не потрібно думати про оренду чи кредит.
— Але ти ж не домашній працівник. Чому на тобі стільки обов’язків?
Роман потер долоні.
— Так домовилися. Я мало заробляю, тому допомагаю по господарству. Батьки Віки багато для нас роблять.
— Допомагати — це одне. А працювати від ранку до вечора за всіх — зовсім інше.
Він подивився на мене з проханням.
— Мамо, тільки не сварись із ними. Мені потім тут жити. Я сам розберуся.
Я пообіцяла не втручатися.
Але вже ввечері стала свідком нової сцени.
У будинку зібралися гості. Лариса Петрівна запросила подруг, Віктор Петрович — знайомих із роботи.
Роман цілий день готував страви. Варив борщ, запікав м’ясо, нарізав салати, накривав стіл.
Я запропонувала допомогу, але сваха зупинила мене.
— Галю, відпочивайте. Роман чудово готує. У нього навіть борщ смачніший, ніж у мене. Навіщо нам заважати чоловікові проявляти таланти?
Гості сміялися, хвалили страви.
А Роман постійно бігав між кухнею та їдальнею.
Після вечері я побачила, що він стоїть біля раковини й миє величезну гору посуду.
Вікторія сиділа у вітальні з телефоном.
— Віко, може, допоможеш чоловікові? — запитала я.
Вона навіть не підвела голови.
— Галино Миколаївно, у нас є посудомийка. Він просто складає тарілки. Це не така вже складна робота.
Я зайшла на кухню.
Посудомийка Bosch справді стояла біля раковини, але частину каструль і великих тарілок Роман мив вручну.
— Сину, йди відпочинь. Я допоможу тобі.
Він похитав головою.
— Мамо, не треба. Я швидко закінчу.
Але руки в нього були червоні від гарячої води, а очі втомлені.
Наступного ранку я вирішила поговорити зі свахою.
Ми сиділи на кухні за кавою. Роман саме виводив Софійку на прогулянку, Вікторія ще спала.
— Ларисо Петрівно, скажіть мені відверто, чому на Романові стільки домашніх справ? Він же працює, виховує дитину. Невже не можна розподілити обов’язки між усіма?
Сваха спокійно поставила чашку.
— Галю, ви ж розумна жінка. Роман живе в нашому будинку, користується всім, що ми придбали. Ми оплачуємо комунальні послуги, продукти, утримання машини. А він заробляє небагато. То хіба несправедливо, що він допомагає по господарству?
Я відчула, як у мене похололи руки.
— Допомагає? Він прибирає весь будинок, готує на всіх, миє машини, доглядає дитину. А ваша донька майже нічого не робить.
Лариса Петрівна насупилася.
— Вікторія займається собою й Софійкою. Вона не повинна цілий день стояти біля плити. Ми для того й створили дітям хороші умови, щоб наша донька не виснажувалася.
— А мій син, виходить, повинен?
Сваха знизала плечима.
— Ваш син має скромну зарплату. Якби він заробляв більше, вони могли б жити окремо й наймати помічницю. А поки користуються нашими можливостями, нехай робить свій внесок працею.
Я ледве стримала обурення.
— Тобто ви вважаєте, що за проживання в цьому будинку він повинен обслуговувати всю родину?
— Не перебільшуйте, Галю. Ніхто його не змушує. Він сам погодився.
Я встала з-за столу.
— Мені дуже шкода, що ви так ставитеся до мого сина. Він вам не найманий працівник, а чоловік вашої доньки й батько вашої онуки.
Лариса Петрівна лише відповіла:
— Тоді нехай забезпечить своїй сім’ї такі самі умови. Ми нікого тут не тримаємо.
Після цієї розмови я зібрала речі й поїхала додому.
У маршрутці ледве стримувала сльози. Перед очима стояв Роман із ганчіркою в руках, його втомлене обличчя й байдужість людей, які звикли користуватися його працею.
Удома я довго ходила кімнатами. Потім зателефонувала синові.
— Романе, я хочу, щоб ти приїхав до мене. Нам потрібно серйозно поговорити.
Він приїхав наступного дня після роботи.
Я поставила на стіл чай і домашні пиріжки.
— Сину, я не збираюся керувати твоїм шлюбом. Але не можу спокійно дивитися, як ти виснажуєшся. Ти працюєш, доглядаєш дитину, виконуєш усю домашню роботу. А що роблять інші?
Роман зітхнув.
— Мамо, я знаю, що тобі це не подобається. Але ми живемо в хорошому будинку. Софійка має все необхідне. Віка не хоче переїжджати в маленьку квартиру.
— А ти хочеш так жити ще десять років?
Він довго дивився у вікно.
— Не знаю. Я втомлююся. Іноді хочу просто прийти з роботи й сісти на диван. Але вдома завжди знаходиться щось, що потрібно зробити.
Я взяла його за руку.
— Романе, ти можеш пожити в мене, поки вирішиш, що робити. У нас дві кімнати, місця вистачить. Не потрібно терпіти лише тому, що в людей великий будинок.
Він похитав головою.
— Мамо, я не хочу залишати Віку й Софійку. Я люблю їх. Просто не знаю, як змінити ситуацію.
Я запропонувала поговорити з дружиною й домовитися про справедливий розподіл обов’язків.
— Якщо Вікторія тебе любить, вона повинна бачити, як ти втомлюєшся. Не може одна людина працювати за всіх лише тому, що менше заробляє.
Роман погодився спробувати.
Через кілька днів він зателефонував.
— Мамо, я поговорив із Вікою. Сказав, що більше не буду прибирати весь будинок і готувати на всіх. Готовий займатися нашою кімнатою, допомагати з дитиною, але не обслуговувати її батьків.
Я зраділа.
— І що вона відповіла?
— Сказала, що я невдячний. Що її батьки дали нам усе, а я не хочу навіть допомагати. Потім пішла до мами, і вони довго щось обговорювали.
Наступного дня Лариса Петрівна сама зателефонувала мені.
— Галю, це ви налаштували Романа проти нас? Він тепер відмовляється допомагати по господарству й говорить про окреме житло.
Я відповіла спокійно:
— Я лише сказала синові, що він має право на відпочинок і повагу. А як йому жити далі, вирішуватиме сам.
Сваха обурилася.
— Ви хочете зруйнувати сім’ю нашої доньки!
— Ні. Я хочу, щоб у цій сім’ї поважали працю кожного. Якщо вам потрібна людина для прибирання великого будинку, її можна найняти. Але не потрібно вимагати цього від зятя лише через його зарплату.
Вона завершила розмову, навіть не попрощавшись.
Минуло кілька тижнів.
Роман почав шукати іншу роботу. Надіслав резюме до кількох компаній, пройшов співбесіду й отримав пропозицію з вищою зарплатою.
Я допомогла йому переглянути оголошення про оренду квартир.
Знайшли невелику двокімнатну квартиру неподалік його нової роботи. Не розкішну, зате світлу, чисту, з дитячим майданчиком у дворі.
Роман показав фотографії Вікторії.
Вона відмовилася переїжджати.
— Я не збираюся залишати великий будинок і жити в якійсь квартирі, — сказала вона. — Якщо тобі не подобаються наші умови, можеш сам шукати інше житло.
Син довго вагався.
Потім вирішив орендувати квартиру на кілька місяців, щоб мати можливість відпочивати після роботи й подумати, як жити далі.
Він не відмовився від родини. Щодня телефонує Софійці, забирає її на прогулянки, купує все необхідне. Але більше не живе постійно в будинку сватів.
Вікторія сердиться. Каже, що він зганьбив її перед батьками й повинен повернутися.
Роман відповідає, що готовий жити разом із дружиною та донькою, але лише там, де домашні обов’язки будуть розподілені справедливо.
Поки що вони не домовилися.
Я не знаю, чим усе закінчиться.
Мені шкода Софійку, яка звикла бачити батьків поруч. Шкода Романа, який хотів спокійного сімейного життя, а отримав постійні вимоги.
Але нещодавно він приїхав до мене на вечерю.
Сів за стіл, з’їв тарілку борщу й раптом усміхнувся.
— Мамо, уявляєш, я вчора вперше за кілька років просто прийшов із роботи, повечеряв і ліг читати книжку. Ніхто не просив помити машину, прибрати терасу чи приготувати щось для гостей.
Я подивилася на нього й відчула полегшення.
Звичайно, тепер я розумію, що колись надто берегла сина від домашніх справ. Чоловік повинен уміти готувати, прибирати, доглядати дитину. І Роман усе це чудово робить.
Але між звичайними сімейними обов’язками й постійним обслуговуванням дорослих людей є велика різниця.
Мій син не повинен відпрацьовувати право жити поруч із дружиною лише тому, що її батьки заможніші.
І все ж мене мучить одне запитання.
Скажіть, а ви б на моєму місці втрутилися, побачивши, що ваш дорослий син виконує майже всю домашню роботу в будинку заможних сватів, чи вважали б, що це його власний вибір і матері не варто втручатися навіть тоді, коли вона бачить, як він виснажується?
