— Бабусю, навіщо чекати того, що неминуче, якщо ми можемо переоформити все зараз і почати ремонт? — запитав онук, навіть не дивлячись мені в очі. Його цікавили не мої справи, а стіни, які він уже подумки зносив.

Мені завжди здавалося, що мій дім — це фортеця спокою, де пахне сушеними травами та свіжою випічкою. Я, Орися, прожила тут більше сорока років, знаючи кожен скрип мостини та кожну тріщинку на стелі. Моє життя текло розмірено, наче вода в тихій річці, аж поки тиша не почала порушуватися частими візитами мого онука.

Ігор раніше заглядав до мене хіба що на великі свята, приносив коробку цукерок і швидко зникав, посилаючись на нескінченні справи в місті. Але останнім часом його машина почала з’являтися біля моїх воріт чи не щосуботи. Він заходив усміхнений, із оберемком квітів, які я так любила, і одразу прямував до кухні.

— Бабусю, ваш борщ — це єдине, що тримає мене в тонусі весь тиждень, — казав він, сідаючи за стіл.

Я раділа. Яка ж старенька людина не зрадіє увазі від молодого покоління? Ми годинами розмовляли про його роботу, про погоду, про те, як швидко змінюється світ навколо. Проте згодом я почала помічати дивні деталі. Його погляд часто зупинявся не на мені, а на старій різьбленій шафі в кутку або на моєму письмовому столі, де я зберігала документи та старі листи.

Одного разу, коли ми обідали грибною юшкою, Ігор раптом завів розмова про нерухомість та податки. Його голос став серйознішим, а очі звузилися, ніби він підраховував щось у голові.

— Знаєте, бабусю, зараз такі складні часи, закони змінюються щодня. Мені так тривожно за вашу безпеку тут, — промовив він, помішуючи ложкою страву.

— А що мені загрожує, Ігорю? Я живу тихо, нікого не чіпаю, — відповіла я, відчуваючи легкий холодок всередині.

— Ну як же. Різні люди ходять, папери можуть бути не в порядку. Я міг би взяти на себе ці клопоти. Просто перепишіть на мене право власності, і ви спокійно житимете тут до ста років, не знаючи горя, — він сказав це так легко, ніби пропонував купити мені нову хустку.

Я відклала ложку. Юшка раптом стала несмачною.

— Це дуже серйозна пропозиція, синку. Я маю подумати, — сказала я, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Звісно, звісно. Тільки не зволікайте, бо потім буде пізно. Я ж лише про ваше благо дбаю, — він знову усміхнувся, але ця усмішка вже не здавалася мені такою щирою, як раніше.

Наступного тижня він прийшов не сам, а зі своєю нареченою. Дівчина була вдягнена за останньою модою і з порога почала критично оглядати мої кімнати. Вона навіть не привіталася як слід, одразу перейшовши до обговорення того, де краще знести стіну, щоб зробити сучасну вітальню.

— Тут дуже темно, Ігорю. Треба буде ставити панорамні вікна, — сказала вона, ігноруючи мою присутність.

— Ти права, люба. Але спочатку треба вирішити формальності, — відповів він їй.

Я стояла біля плити, і мої руки тремтіли. Я зрозуміла, що ці обіди були лише ширмою. Моя присутність у цьому домі для них була лише тимчасовою перешкодою. Вони вже бачили тут свій новий світ, де не було місця для моїх спогадів, для фотографій моїх батьків на стінах, для мого спокою.

Коли вони сіли до столу, Ігор знову почав тиснути.

— Ми вже й нотаріуса підшукали хорошого. Він може приїхати прямо сюди в понеділок. Вам навіть з дому виходити не доведеться.

— А куди ви поспішаєте так? Хіба я виглядаю так, ніби завтра мене вже не буде серед живих? — запитала я прямо, дивлячись йому в очі.

Ігор на мить зніяковів, але швидко опанував себе.

— Що ви таке кажете, бабусю! Просто ми хочемо почати ремонт, зробити вам сучасні умови. Ви ж заслуговуєте на краще.

— Мене влаштовує те, що я маю. Цей дім бачив і радість, і смуток, він наповнений сенсом. А ваші перепланування мені не потрібні.

Наречена закотила очі й тихо щось пробурмотіла про старечу впертість. У той момент я відчула таку гіркоту, якої не знала за все своє довге життя. Людина, яку я колихала на руках, яку вчила першим словам, зараз бачила в мені лише підпис під документом.

Коли вони пішли, я довго сиділа в темряві. Мені було боляче не від того, що вони хотіли мій дім, а від того, як легко вони були готові викреслити мене з мого ж життя. Я зрозуміла, що їхня турбота була фальшивою, кожен комплімент моїй кухні — продуманим кроком, а кожна квітка — внеском у майбутню угоду.

Через кілька днів Ігор зателефонував знову. Його тон змінився, став вимогливим і навіть роздратованим.

— Бабусю, ви ж розумієте, що самі не впораєтеся. Хто вам принесе води? Хто полагодить дах? Тільки я можу про вас подбати, але мені потрібні гарантії.

— Гарантії моєї покори чи вашого збагачення? — запитала я.

— Не говоріть дурниць. Просто подумайте про своє майбутнє. Якщо ви не погодитеся, я не зможу більше витрачати свій час на поїздки до вас. У мене своя родина, свої плани.

Це був шантаж. Відвертий і холодний. Він ставив мені умову: або майно, або самотність. У той вечір я довго дивилася на сад за вікном. Дерева, які я садила ще молодою, тепер здавалися мені єдиними вірними друзями. Вони не просили нічого натомість, лише дарували тінь і плоди.

Я прийняла рішення. Наступного разу, коли Ігор приїхав, я не накривала пишного столу. Я просто винесла йому папку з документами, але не тими, на які він розраховував.

— Ось, подивися, — сказала я, кладучи папери перед ним.

— Це що? Дарча? — його очі спалахнули вогнем.

— Ні. Це документи про те, що я передаю цей будинок під опіку місцевої громади для створення тут бібліотеки та культурного центру після того, як мене не стане. Я залишаюся тут пожиттєво, але власником ви не будете.

Його обличчя спочатку зблідло, а потім налилося червоним кольором. Він не міг повірити своїм вухам.

— Ви з глузду з’їхали! Це ж родинне гніздо! Як ви могли віддати його чужим людям?

— Ви самі навчили мене, що треба дбати про майбутнє, Ігорю. Я вирішила, що цей дім принесе більше користі багатьом людям, ніж двом егоїстам, які навіть не поцікавилися моїм здоров’ям, поки не зайшла мова про стіни.

Він підхопився зі стільця, не сказавши більше жодного слова. Його наречена чекала в машині, і коли він вискочив з хати, вона навіть не глянула в мій бік. Мотор заревів, і вони зникли за поворотом, залишивши після себе лише хмару пилу та гіркий присмак розчарування.

Минуло кілька місяців. Тиша в моєму домі знову стала моїм супутником. Ігор більше не дзвонив. Він не питав, чи є в мене хліб, чи не протікає дах. Його любов закінчилася рівно там, де закінчилися його надії на спадок.

Я часто сиджу на веранді та думаю про те, як легко матеріальні речі можуть зруйнувати найміцніші зв’язки. Чи вартий був цей дім того, щоб втратити онука? Чи, можливо, я втратила його набагато раніше, просто не хотіла цього помічати?

Мій дім залишиться стояти, він буде служити людям, у його стінах звучатимуть дитячі голоси та шелестітимуть сторінки книг. А я доживатиму свій вік у спокої, знаючи, що не дозволила зробити себе частиною чиєїсь корисливої гри.

Ми часто віримо в щирість близьких, але іноді правда виявляється надто важкою для сприйняття. Кожен із нас робить свій вибір, і мій був на користь честі, а не кровної спорідненості, яка виявилася лише порожнім звуком.

Як би ви вчинили на моєму місці, якби зрозуміли, що ваші найрідніші люди чекають лише на вашу власність?

Чи вважаєте ви мій вчинок занадто різким, чи це була єдина правильна відповідь на таку поведінку?