– Батько все залишив мені, Олексію, – спокійно сказала Олеся, моя молода мачуха, коли ми зустрілися після сорока днів, і в цю мить моє “серце” стиснулося від усвідомлення: його статки тепер були повністю в її руках. Я був готовий почати боротьбу за “свою” частку, навіть не підозрюючи, що цей “поєдинок” був заздалегідь спланований і я в ньому – лише пішак

Я стояв біля входу до зали, де прощалися з батьком, у чорній сорочці, з обличчям, на якому, здавалося, застигла нестерпна, “всепоглинаюча” скорбота.

Я кивав головою, приймаючи співчуття, слухаючи слова про те, як сильно я схожий на Бориса Степановича, як він мною пишався і який нестерпний “біль” тепер мене терзає. А я… я дивився на нього, на нерухомого, вбраного в дорогий костюм, і відчував, як у мені щось перевертається.

Це був мій батько, але того тепла, тієї щирої печалі, яку демонстрував натовп, у моїй душі не було й близько. Була злість, образа, відчуття глибокої несправедливості та образа на Бориса за те, що він так вчинив. І все це було посилено думкою про молоду жінку, яка тепер, швидше за все, була єдиною спадкоємицею всього, що належало моєму батькові.

Моя мачуха, Олеся, стояла трохи далі. Їй було тридцять два, мені – тридцять вісім. Між нами – “прірва” у шість років, яка, здавалося, була набагато глибшою, ніж будь-яка інша “відстань”.

Я завжди ставився до неї зі стриманою ввічливістю, позуючи перед батьком, але в душі зневажав кожну її рису. Батько одружився з нею через два роки після того, як моя мати відійшла у “кращий” світ. Він був успішним бізнесменом, мав кілька квартир, заміський будинок і солідний рахунок у банку, “важкий” від “золота”.

Олеся – “миловидна” дівчина з провінції, яка працювала адміністраторкою у фітнес-центрі, де він колись займався. Вона була надто яскравою, надто “доступною”, надто молодою і надто “не від світу цього”, щоб викликати в мене хоч якусь повагу.

Я вважав її “мисливицею” за статками, і ця думка тільки міцніла з кожним днем. Тепер вона була в жалобі – чорна елегантна сукня, ледь помітний макіяж, сльоза, що час від часу скочувалася по щоці. І мене не полишала думка, що ця “скорбота” надто ідеальна, надто театральна, надто “відрепетирувана” до останньої нотки.

Коли минуло сорок днів, Олеся зателефонувала мені і запросила зустрітися.

Я вже знав, що заповіт був складений на неї. Батько завжди був людиною категоричною. Він усе вирішував сам і не зважав на думки інших. Ми з ним не були близькі. Після його другого шлюбу наша дистанція тільки збільшилася.

– Олесю, не треба розтягувати, – сказав я, коли ми сіли в кав’ярні. – Я знаю про заповіт.

Вона подивилася на мене великими світлими очима.

– Так, Олексію. Це правда. Борис Степанович залишив усе мені. Але…

Я скептично підняв брову. “Але”? Що може бути “але” після слів “залишив усе мені”?

– Я розумію, що це несправедливо, – тихо продовжила вона. – Ти його син, і ти маєш мати свою частку.

Я ледве стримав злісний сміх. Невже ця “лисиця” вирішила зіграти в шляхетність?

– Я не хочу бути щедрою, Олексію. Я хочу бути чесною. Борис Степанович хотів, щоб ти отримав частину. Це була його умова. Він просто оформив так, щоб я могла розпоряджатися.

– Умова? – перепитав я. – Якщо він хотів, щоб я отримав, чому не вказав цього в заповіті?

– Бо він переживав за тебе. Він казав, що ти надто імпульсивний, що можеш зробити помилки. Він хотів, щоб я, як більш “холодна” голова, допомогла тобі.

Ці слова викликали в мене хвилю обурення. Це вже було занадто! Я, дорослий чоловік, успішний програміст, маю отримувати “допомогу” від цієї “мисливиці”?

– І що ж ти мені “пропонуєш”? – запитав я.

– Заміський будинок. Він коштує близько ста п’ятдесяти тисяч доларів. Я оформлю його на тебе. І, можливо, тридцять тисяч доларів готівкою.

Мене охопила жадібність. Сто вісімдесят тисяч – це вже солідна сума! Моя власна квартира була не надто велика, а тут – цілий заміський будинок! Але я не міг змиритися з тим, що вона залишає собі більшу частину.

– Це смішно, Олесю. Батько мав набагато більше.

– Він мав. Але він також мав і борги, про які ти не знаєш. І, Олексію, – її голос став твердішим, – я не зобов’язана давати тобі нічого. Але я хочу, бо це була його воля.

Я розумів, що це була її межа. Але моє “его” не давало мені спокою. Я вирішив спробувати “виторгувати” більше.

– Квартира на Печерську. Вона коштує не менше двохсот тисяч. Я хочу її.

Олеся подивилася на мене з жалем.

– Олексію, я не можу. Це моє єдине власне житло в місті.

– Тобто? А де ж ти жила до знайомства з батьком?

– У гуртожитку. Я з маленького містечка, Олексію. Мої батьки прості люди.

Я не повірив. Це був ще один елемент її “ідеальної” історії. Я вирішив піти на хитрощі.

– Олесю, ти ж розумієш, що я можу оскаржити заповіт. Я доведу, що батько був під тиском. Ти молода, він старий, це все легко довести.

Це був мій “козир”. Я бачив, як на мить її обличчя зблідло.

– Олексію, не роби цього. Я не хочу конфлікту.

– Тоді квартира, – наполягав я.

Вона глибоко зітхнула і випила воду.

– Добре. Я готова на Печерську, але тоді без заміського будинку. І без готівки.

Я швидко підрахував. Квартира коштує більше. Але це лише одна нерухомість. Заміський будинок плюс гроші – це було б дві “одиниці”. Я вирішив “відкусити” ще шматочок.

– Тоді Печерськ і тридцять тисяч. І я залишаю тебе в спокої.

Олеся довго дивилася на мене. У її очах була втома.

– Ти знаєш, Олексію, твій батько… він був “золотою” людиною. Він багато працював, щоб усе це мати. Він хотів, щоб ти мав частину, але він також хотів, щоб ти навчився цінувати це. Ти ж думаєш лише про гроші.

– Не “читай” мені моралі! – я був розлючений. – Це моє, по праву сина!

– Добре, Олексію, – тихо сказала вона. – Печерськ і п’ятнадцять тисяч. Це моя остання пропозиція. Або суд.

Я розумів, що ризикую втратити все. Я був упевнений, що вона блефує, але ця “перемога” була такою солодкою. Я взяв паузу, щоб вона подумала, що я вагаюся.

– Я погоджуюся, – нарешті сказав я з “важким” зітханням. – Але я хочу, щоб це було оформлено якнайшвидше.

– Добре. Я домовлюся з юристом.

Через два тижні ми підписали всі документи. Я отримав ключі від шикарної квартири на Печерську та п’ятнадцять тисяч доларів. Я був у “ейфорії”. Я “переміг” цю “мисливицю”! Я вирвав свою частку.

Я почав планувати ремонт у квартирі, коли мені зателефонував юрист батька, пан Ігор.

– Олексію, радий чути. У нас є ще один документ. Заповіт Бориса Степановича мав додаток.

Моє серце забилося швидше. Додаток?

– Він був про те, що у разі, якщо Олеся відчужить будь-яку нерухомість на вашу користь протягом року після його “відходу”, то сума цього відчуження має бути вирахувана з вашої “законної” частки від іншого “активу”.

– Якого “активу”? – ледве вимовив я.

– Батько мав рахунок у швейцарському банку. Там було близько трьохсот тисяч доларів. У заповіті вказано, що цей рахунок має бути розділений порівну між вами.

Мене кинуло в піт. Тобто моя законна частка була сто п’ятдесят тисяч. Я отримав квартиру, що коштує двісті тисяч, і п’ятнадцять тисяч готівкою.

– Ігорю, що це означає?

– Це означає, Олексію, що Олеся… вона виконала волю батька. Вона дала вам більше, ніж ви могли отримати. За заповітом, вона мала віддати вам половину, а решту – залишити собі. Але вона оформила квартиру і п’ятнадцять тисяч готівкою. Вона просто перекрила вашу частку цим відчуженням. І тепер вона не зобов’язана вам нічого.

Я відчув, як земля “вислизає” з-під ніг. Я “виторгував” більше, ніж моя законна половина. Олеся не тільки не була “мисливицею”, але й була чесною. Вона намагалася дати мені те, що хотів батько. А я, керуючись жадібністю та зневагою, сам себе “обікрав”.

Тепер я розумів, чому батько так вчинив. Він не довіряв моїй жадібності.

Через кілька тижнів я побачив Олесю на вулиці. Вона була в простому одязі, з усмішкою. Вона підійшла до мене.

– Олексію, як тобі квартира?

– Дякую, Олесю, – сказав я, дивлячись у землю.

– Твій батько завжди хотів, щоб ти жив краще. Але також хотів, щоб ти був щасливий. Він любив тебе. Просто не завжди знав, як це показати.

Вона пішла. А я залишився стояти, “розчавлений” власною “перемогою”.

Що ж, друзі. Ось така історія. Я отримав квартиру і трохи грошей, але втратив повагу до себе і можливість отримати набагато більшу суму. Ви б на моєму місці, чи змогли б зупинити свою жадібність, знаючи, що вам належить набагато більше, ніж вам пропонують, але розуміючи, що вам можуть дати ще більше?