Батько залишив нам успішний бізнес, але й “спадщину” у вигляді матері, яка звикла жити на широку ногу і вважала, що ми зобов’язані її утримувати

Батько, перед тим як відійти, переписав свій успішний логістичний бізнес на мене та мого брата, Віктора, і встиг ґрунтовно навчити нас усім тонкощам управління. Мати ж за життя тата звикла до розкоші і після його відходу продовжувала жити, не рахуючи кошти.

Ми, як і батько раніше, щомісяця переказували мамі значну суму. Але одного разу мені вкрай потрібна була її допомога, а вона відмовила мені у досить грубій формі. – Я тобі в прислужниці не наймалася, – різко обірвала вона мою спробу домовитись. – Якщо так, – сказала я Віктору, – значить, і ми не будемо тобі допомагати. Ми прийняли тверде рішення: ні копійки вона від нас більше не отримає.

Я вже була одружена, коли батько ще був з нами, він встиг благословити мене на моєму весіллі. А ось коли одружувався Віктор, його вже не було поруч. Батько безмежно любив нас із братом, але мати завжди була такою жінкою, яка в першу чергу думала лише про себе. Вона скоріше витратить час на візит до дорогого косметолога, аніж проведе його з нами.

Мама за все своє життя пропрацювала не більше двох років. Вона була адміністратором невеликого готелю у нашому місті, але коли батько розгорнув свою справу і почав заробляти дійсно великі гроші, мати одразу звільнилася і “сиділа вдома”. Хоча насправді вона не сиділа, а “літала” по салонах та бутіках.

Незважаючи на його складну й виснажливу роботу, батько завжди знаходив час для нас із Віктором. Він водив нас у секції, а пізніше – у філармонію та на футбольні матчі. Мати рідко складала нам компанію. Іноді вони вибиралися лише удвох, і це було великою рідкістю.

Я можу чесно сказати, що ніколи не відчувала справжньої материнської любові. Вона ставилася до нас із братом як до чужих дітей. Єдине, що її тішило, це коли батько давав їй велику суму готівки, і вона наступного дня їхала по покупки, навіть в іншу область.

Мама ніколи не цікавилася батьковим бізнесом. Вона не питала, як його справи, не переймалася питаннями, які він вирішував. Він просто мав приносити гроші й забезпечувати її безтурботне життя.

Але одного невеселого дня ми дізналися, що батько сильно занедужав. Він розумів, що боротьба з недугою буде непростою і, мабуть, не матиме позитивного результату.

Увесь свій логістичний бізнес він вирішив оформити на нас із Віктором. За той час, який йому ще був відпущений, він навчив нас із братом усього, що знав сам. Я на той момент вже була одружена і чекала нашого первістка. Віктор тоді ще закінчував університет.

Ми з братом швидко освоїлися і добре вели справи, і, звісно, не забували про маму. Вона так і не вийшла заміж, ніде не працювала, а як жила на широку ногу, так і продовжувала жити. Її звичок не змінилося ні на йоту.

Вона постійно нагадувала нам, що цей бізнес мав би бути її, але батько передав його нам, тому ми “зобов’язані” забезпечувати її всім необхідним до кінця її днів.

Як і батько за життя, ми з братом щомісяця переказували мамі значну суму грошей, яка на той час була більшою за середню зарплату в регіоні. Мама не соромилася і регулярно просила “добавки”, пояснюючи, що “косметичні процедури, як і комуналка, тепер коштують значно дорожче”.

Ми не сперечалися з мамою. Врешті-решт, вона рідна людина.

Але одного разу мені потрібно було терміново виїхати з чоловіком у справах до іншого міста, а няня саме в ті дні взяла вихідний. Я попросила маму посидіти з моїми двома дітьми – сином та донькою. І що ви думаєте? Мати без вагань мені відмовила.

– Я до вас у служниці не наймалася і в гувернантки не піду, – заявила вона мені по телефону. – Це ваші діти, ось ви й займайтеся ними самі. У мене завтра важливий запис до майстра манікюру.

Після цієї розмови я була абсолютно роздратована і знервована. Я одразу ж подзвонила Віктору.

– Чуєш, брате, з нас досить, – сказала я йому, пояснивши ситуацію. – Відтепер ні копійки вона від нас не отримає.

Віктор, який і сам неодноразово стикався з її егоїзмом, підтримав моє рішення.

– Ти права, сестро, – відповів він. – Нехай тепер виживає на ту копійчану пенсію, яку вона заробила за свої півтора року стажу.

Тепер мама розказує всім знайомим та сусідам, що ми “невдячні діти”, які “кинули її без копійки” на старість літ.

Але мені справді байдуже. Я втомилася все життя тягнути її на своєму горбі. Це вона – невдячна людина, і ох, яка ж вона невдячна…

А як ви вважаєте, чи правильно ми з Віктором вчинили, коли припинили фінансову допомогу? Чи завжди “рідна людина” має переважати над почуттям справедливості?