З чоловіком Тарасом ми вже 5 років разом. Бувало всяке, але все ще разом і кохаємо одне одного. Мої батьки не дуже підтримували наші стосунки. А його ж навпаки були щасливі. Але потім я дізналася, що стану мамою.

Батьки Тараса, казали, що зарано, мої ж усіляко мене підтримували, оскільки я студентка медичного університету і покинути навчання не могла, а заочного факультету ми не маємо.

На момент народження доньки Злати свекруха навіть не привітала і не зателефонувала, лише попросила, навіть швидше зажадала фото малечі і не від мене, а від чоловіка.

Потім доводила йому, що вона не його дочка. Щоб не кидати навчання мені довелося залишати місячну дитину з моєю бабусею. Але їм цього було мало: вони потай забирали його паспорт, щоб він не оформляв доньку як свою.

Одружилися ми з Тарасом потай від них, коли Златі було 7 місяців. Минув рік. Вони дарують йому квартиру, кажуть, що допоможуть із садом. Але кажуть, що знати мене, мою дочку, мою сім’ю вони не хочуть.

Я не хочу конфлікту, мені нічого від них не треба. Але чого вони намагаються досягти? При цьому вони не втомлюються передавати мені через чоловіка поради як мені її годувати, як спати укладати, як лікувати.

Так, сім’я в нього забезпечена, але нам нічого від них не потрібно, оскільки я теж не з жебраків і через рік виходжу на свою роботу, плюс чоловік всіляко старається заради нас, у нього крім основної роботи є ще будівельні підробітки.

Я єдине не можу зрозуміти. Якщо свекри не хочуть нас знати, то навіщо робити такі подарунки? Якщо це такі кроки назустріч, то навіщо говорити такі слова? Чому просто не поговорити й не поспілкуватися по людські?

Передрук без посилання заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.