— Бережи себе, — сказала я, проводжаючи Бориса до дверей, упевнена, що попереду доба самотності. Але його “важке чергування” закінчилося до обіду, коли я побачила його біля полиці з екзотичними фруктами. Мій чоловік виглядав аж надто щасливим

Я завжди вірила, що наш Борис відповідальний та надійний чоловік. Ми прожили разом понад десять років, і за весь час у нас ніколи не виникало справжніх, глибоких сумнівів один в одному. Коли він говорив, що має нічну зміну чи термінове відрядження в сусіднє місто, я просто приймала це як факт.

Його робота часто вимагала такої жертовності, і я звикла до наших вечорів на самоті, коли він їхав по службових справах. Але того вівторка, у звичайний, нічим не примітний день посеред осені, я побачила те, що змусило увесь мій світ здригнутися, а мій розум почав працювати зовсім по-іншому.

Борис подзвонив мені близько сьомої ранку, його голос був трохи сонний, але діловий, як завжди.

— Катрусю, люба, я виїжджаю, ти ж пам’ятаєш.

— Так, пам’ятаю, що на добу?

— Саме так. Складне чергування в районі, за містом. Можливо, зв’язок буде поганий. Не хвилюйся, за півтори доби буду вдома.

— Добре, Борисе. Бережи себе.

Я повісила слухавку, і відчула, як зазвичай, невелике роздратування від його постійної зайнятості, але потім це швидко минуло. Сніданок, збори, звична метушня.

Через кілька годин я зрозуміла, що вдома закінчилося борошно, а мені дуже хотілося спекти той яблучний пиріг, який Борис так любить. Я вирішила, що заскочу в наш великий супермаркет за рогом, оскільки туди пішки п’ять хвилин, а вдома ще залишається купа справ. Я швидко накинула куртку, взяла сумку і вирушила до магазину.

Супермаркет у цей час був на диво порожній, що мене порадувало. Я швидко знайшла потрібний відділ, взяла два пакети борошна, а потім вирішила ще купити свіжого хліба і кілька йогуртів. Коли я прямувала до молочного відділу, мій погляд спіткнувся об високу чоловічу постать, що стояла біля полиці з екзотичними фруктами. Він стояв спиною до мене, але я б упізнала його по цих широких плечах і по тому, як він тримав голову, навіть якби він був одягнений у зовсім інший одяг.

Він був не сам. Поряд із ним стояла молода, неймовірно струнка жінка в елегантному світлому пальті. Її довге світле волосся спадало на плечі, і вона сміялася, так легко і безтурботно, тримаючи в руках ананас, поки чоловік щось їй розповідав. І тут він трохи повернув голову, щоб подивитися на неї, і я побачила його профіль. Це був Борис. Мій Борис, який мав бути за містом, на важкому чергуванні, де навіть зв’язок погано працює.

Мої ноги наче вросли в підлогу. Дихати стало важко, хоча я не відчувала паніки, скоріше якесь дивне оніміння, наче я дивилася дуже поганий фільм, до якого не маю жодного стосунку.

Я стояла, затиснувши в руках йогурти, і спостерігала за ними. Вони виглядали не як колеги, не як випадкові знайомі. Між ними була надзвичайна близькість, яку не сховаєш.

Його рука на мить опустилася на її пояс, коли він нахилився, щоб щось прошепотіти їй на вухо, і вона, знову засміявшись, легенько торкнулася його руки. Здавалося, що вони абсолютно щасливі й поглинені цим моментом.

Я не хотіла, щоб він мене побачив. Не зараз, не тут. Не в цій звичайній куртці, з пакетом борошна, що лежить у візку, поки він вибирає ананас із красунею.

Я миттєво розвернулася і, попри те, що мої ноги не слухалися, швидко попрямувала до кас. Я просто кинула на стрічку хліб і йогурти, не чекаючи, поки їхній візок підкотиться ближче. Поки касирка пробивала товар, я дивилася на двері, аби тільки не зустрітися з ним поглядом.

Коли я вийшла на вулицю, прохолодне повітря трохи привело мене до тями. Я йшла додому швидким кроком, майже бігла, намагаючись не зронити пакет із продуктами. У голові пульсувала одна думка: це неправда, це помилка, це якийсь збіг. Але в глибині душі я розуміла, що не помилилася. Я знаю свого чоловіка, його жести, його манеру поведінки.

Діставшись до квартири, я механічно розставила продукти, а потім сіла на стілець на кухні й застигла. Я не плакала. Я не кричала. Була тільки холодна, важка порожнеча. Що це означає? Чергування, про яке він говорив — це брехня. А якщо це брехня, то що ще?

Я подивилася на годинник. Була одинадцята ранку. Він мав бути десь далеко, зайнятий робочими справами, а він у цей час ходив по супермаркету з іншою жінкою. Я взяла телефон, але швидко відклала його. Дзвонити зараз, влаштовувати допит — це було б неправильно. Треба було діяти інакше, аби зрозуміти, що відбувається.

Перше, що я зробила, це зайшла до його робочого куточка в спальні. Він завжди залишав свої робочі сумки на стільці. Сумка була там, але вона здавалася легшою, ніж зазвичай, коли він їде на добу. Я обережно відкрила її.

Всередині лежав лише його робочий зошит, а рушник, який я завжди йому кладу, щоб він міг освіжитися, був сухий і акуратно складений. Його робоча форма, у якій він зазвичай їде, також висіла в шафі. Я обережно понюхала його рюкзак. Жодного запаху залізниці чи складу, де він часто працює. Запах був свіжий, наче ним узагалі не користувалися.

Після цього я пішла у ванну кімнату. Борис завжди бриється перед довгим чергуванням. Бритва лежала в футлярі, і мені здалося, що вона зовсім суха. Я відчинила шафку. Його велика пляшка шампуню, яку він бере із собою, коли їде на добу, була на місці. Це було майже фізичним доказом. Він навіть не збирався їхати.

Навіщо тоді він обманув мене? Чому сказав про чергування, яке, судячи з усього, було вигаданим?

Увесь день я провела як у тумані. Я спекла пиріг, але апетиту не мала. Я намагалася працювати за комп’ютером, але очі постійно поверталися до екрана телефону. Коли Борис написав мені повідомлення в обідній час

— Як справи, люба? У нас тут завал, ледве вирвався написати. Люблю тебе.

Я ледве стрималася, щоб не написати правду: «А я бачила, як ти вибираєш ананас. Який завал?». Але я написала простіше:

— Все добре. Працюю. Я теж тебе люблю. Бережи себе.

Це брехня на брехню, і мені від цього було дуже незатишно.

Ближче до вечора до мене зателефонувала подруга, Олена.

— Кать, ти як? Бачу в мережі, може, поговоримо?

— Олено, не знаю. Я сьогодні не в настрої. Борис поїхав на чергування.

— Зрозуміло. Ну добре, тоді завтра.

Я не могла ні з ким говорити. Мені було необхідно все обдумати. Згадати, коли почалися ці зміни. Коли наші вечори стали коротшими. Коли його робота раптом стала вимагати стільки уваги.

Я пригадала, що приблизно пів року тому Борис став частіше затримуватися. Спочатку це були просто додаткові години, потім раптові вихідні виклики.

Він став дуже уважно стежити за своїм одягом, завжди виглядав бездоганно, навіть коли просто виходив у двір. Я тоді не надавала цьому значення, думала, що це професійний ріст, його підвищення. Тепер це все набуло зовсім іншого сенсу.

Я згадала про ту жінку з супермаркету. Світле волосся, висока, дуже доглянута. Яка вона була весела! Яке вона мала гарне, нове пальто. Я не могла перестати прокручувати в голові цю сцену. Я не знала, хто вона. Колега? Ні, зовсім не схоже.

Наступний день був таким же важким. Борис мав повернутися в обід. Я вирішила, що маю бути спокійною і не видати себе.

Він зайшов до квартири, важко зітхнувши, ніби дійсно не спав добу.

— Катрусю, я вдома! Який був день! Це просто виснажливо.

— Привіт, — я постаралася, щоб мій голос звучав максимально нейтрально. — Ти дуже втомлений.

— Дуже. Я ледве добрався. Але як же добре, що я вже тут. Ти знаєш, я весь час думав про твій пиріг. Пахне неймовірно!

Він нахилився, щоб поцілувати мене, а я відчула, як напружилася всередині, наче чистий аркуш паперу, на який збираються капнути чорнилом. Його губи торкнулися моєї щоки, але я вже бачила не лише свого чоловіка, а й того чоловіка, що тримав молоду жінку за талію в супермаркеті.

— Ти обідай, — сказала я, — а потім відпочинь.

Він пішов у душ, і поки звідти лунав шум води, я сіла на диван і спробувала скласти план. Я не хотіла просто звинувачувати його. Я хотіла почути його пояснення, але лише після того, як він сам упіймається у власній брехні.

Коли Борис вийшов, переодягнений у домашній одяг, він сів поруч зі мною, взяв мою руку.

— А ти якась тиха сьогодні. Щось сталося?

— Нічого, — відповіла я. — Просто думки. Я думала про нашу відпустку.

Я спеціально завела розмову про те, що було для нас важливим.

— Пам’ятаєш, ми планували поїхати до моря? Я знайшла чудові пропозиції на кінець листопада.

— У листопаді? — він злегка відвів погляд. — Люба, у листопаді в мене буде пекло на роботі. Там велика перевірка, і я, швидше за все, буду майже жити там. Ніякої відпустки.

— Але ж ти говорив, що після цього чергування буде невелике затишшя, — я намагалася говорити спокійно, але відчувала, як моє тіло стискається від напруги.

— Я помилявся. Все змінилося буквально вчора. Сьогодні вранці мені вже телефонував керівник.

Він збрехав мені знову, тепер прямо дивлячись у вічі. Це було неприємне відчуття. Якщо вчорашнє чергування виявилося вигадкою, то хто знає, скільки ще разів він вигадував «завал на роботі».

— Який дивний збіг, — сказала я, беручи чашку з чаєм і ніби випадково оглядаючи її. — Ти так швидко дізнався.

— Так, — він зітхнув. — Робота. А ще, до речі, нам потрібно купити новий килимок у вітальню. Я вчора бачив такий гарний у каталозі, поки був на чергуванні. Скину тобі посилання.

Я дивилася на нього. Він намагався поводитися як звичайний, люблячий чоловік, який щойно повернувся з виснажливої роботи. Він навіть згадав про килимок, щоб відволікти мене.

— Дякую, — відповіла я. — А що ти їв там, на своєму чергуванні? Ти ж забув взяти свій ланчбокс.

— Ах, ланчбокс, — він махнув рукою. — Був такий поспіх, що я навіть не звернув уваги. Я купив собі щось у буфеті, там є невелика їдальня. Звичайний бутерброд і чай. Ти ж знаєш, я невибагливий.

— Звичайно. А ананаси там продають?

Він здригнувся. Я помітила це. Його очі на мить стали настороженими, але він швидко опанував себе.

— Ананаси? Ти про що? На якому чергуванні можуть продавати ананаси? Це ж не курорт, Катрусю. Ти щось собі придумала.

— Просто згадала, — відповіла я, і відставила чашку. — У нашому супермаркеті вони зараз чудові.

Я вирішила відступити. Ця гра в кішки-мишки мене виснажувала, але й викривати його прямо я не була готова. Мені потрібен був час, щоб усвідомити масштаб обману.

Увечері ми дивилися фільм. Борис тримав мене за руку, і я відчувала, що він напружений. Він постійно смикався від кожного звуку.

— Борисе, ти справді втомився. Йди, лягай спати, — запропонувала я.

— Ні, Кать, я хочу бути з тобою. Я так за тобою скучив.

Він вимкнув телевізор і перевів погляд на мене.

— Знаєш, я хотів тобі сказати. Наступного тижня мені потрібно буде поїхати у відрядження на три дні. Дуже важливий проєкт, керівництво вимагає моєї присутності.

— Три дні? — мій голос став холодним. — У яке місто?

— Невелике місто біля кордону. Навіть назву не пам’ятаю зараз. Це терміново.

Я відчувала, як у мені все кипить. Він навіть не намагався вигадати щось правдоподібніше, ніж «важливий проєкт».

— Борисе, а як щодо твого килимка? — запитала я, дивлячись йому прямо у вічі.

— Що з ним?

— Ти сказав, що скинеш мені посилання.

— Ой, так! Я зовсім забув. Уся голова забита роботою. Я зараз пошукаю.

Він взяв телефон і почав щось шукати. Я зрозуміла, що посилання на килимок — це теж вигадка, щоб переконати мене у своєму «чергуванні».

— Не шукай, — сказала я тихо, але твердо. — Я не хочу зараз килимка. Я хочу, щоб ти був чесний зі мною.

Він на мить завмер, його пальці перестали рухатися по екрану.

— Я чесний із тобою, Катерино. Про що ти говориш?

— Про те, що ти робив вчора вранці.

Він поклав телефон і обережно подивився на мене.

— Я був на чергуванні, Катю. Я тобі вже сказав.

— Ні, ти не був на чергуванні. Ти був у супермаркеті біля нашого будинку.

У кімнаті запала тиша. Така важка, що її можна було різати ножем. Я не підвищувала голосу, але мої слова були наче кулі.

— Який супермаркет? Ти що, стежиш за мною? — у його голосі з’явилася роздратованість, яка, як я знала, була ознакою захисту.

— Ні, я не стежу. Я просто ходила за борошном, щоб спекти твій улюблений пиріг. І я тебе побачила. Біля відділу екзотичних фруктів. І ти був не сам.

Він заплющив очі, глибоко вдихнув. Усі його захисні стіни раптом обвалилися.

— Катю, я можу все пояснити.

— Я дуже хочу це почути, Борисе. Але тільки правду. Без чергування, без виснажливих завалів. Без «термінових відряджень». Хто ця жінка?

Він відвів погляд і почав говорити дуже тихо, ледь чутно.

— Її звати Світлана. Вона працює в одній із фірм, із якими ми співпрацюємо. Ми познайомилися кілька місяців тому. Спочатку це було просто спілкування. Робоче.

— А вчора вона з тобою вибирала ананас і ти обіймав її за талію, — додала я.

— Катю, це не те, що ти думаєш!

— А що?

— Це… це було безглуздо. Ми просто зайшли в магазин після зустрічі. Вона просила допомогти їй із вибором. Вона просто моя добра знайома. І я…

— І ти збрехав мені про чергування, щоб купити їй ананас? — я не могла стримати гіркої іронії в голосі. — Борисе, невже ти думаєш, що я настільки наївна?

Він знову замовк. Його обличчя було бліде.

— Я розумію, що я вчинив дуже погано. Я злякався сказати тобі правду, тому що ти б почала хвилюватися, а я не хотів тебе засмучувати.

— Ти не хотів мене засмучувати? — я підвелася з дивана. — Ти злякався мого занепокоєння більше, ніж того, що я побачу твою брехню? Ти вигадав чергування, обманув мене, щоб провести час із іншою жінкою, а тепер кажеш, що це було для мого спокою? Це просто огидно, Борисе.

Я почала ходити по вітальні, а він сидів, опустивши голову.

— Катю, я припиню це. Негайно. Я більше ніколи з нею не зустрінуся. Я просто заплутався. Останнім часом ми багато працюємо, і ти, і я. Ми віддалилися. Світлана… вона просто слухала мене.

— І вибирала фрукти, — додала я. — А я тебе слухаю десять років, Борисе. І печу тобі пироги. І чекаю тебе з вигаданих чергувань. І що тепер?

Я відчувала, як моє серце б’ється дуже швидко, але голос залишався дивовижно рівним. Я не хотіла сліз, не хотіла істерики. Я хотіла ясних, чітких рішень.

— Я не знаю, Катю. Я не можу виправдатися. Але я тебе кохаю. Тебе, а не її. Це була помилка. Дуже велика помилка.

— Борисе, скажи мені одне. Це було лише один раз? Чи всі ці «нічні чергування» і «завали» були з нею?

— Не всі, — він підняв очі, намагаючись знайти в мені хоч якесь співчуття. — Але кілька разів. Останні два місяці.

Я сіла навпроти нього. Тепер я знала майже все. Виявилося, що останні два місяці нашого життя були побудовані на обмані.

— Тобто, коли ти говорив, що не можеш поїхати зі мною на весілля до моєї сестри, бо мав важливий звіт, ти був із нею?

— Я був на роботі, але… так. Після.

— А коли ти сказав, що маєш їхати до іншого міста, щоб вирішити проблеми на філії?

— Це було відрядження, але вона приїхала туди. Ми зустрічалися там.

Він розкрив переді мною панораму обману. І з кожним його словом біль ставав гострішим, але в той же час у моїй свідомості прояснювалося.

— Ти обіцяв три дні відрядження наступного тижня, — сказала я. — Це теж з нею?

— Я хотів використати ці дні, щоб усе закінчити. Я думав, що якщо я проведу з нею час, то зможу вирішити, що я хочу.

— А я? — запитала я. — А ти не думав про мене? Про те, як я буду чекати? Про те, що буде, якщо я все дізнаюся?

— Я думав. І мені було дуже соромно. Я просто не знав, як вийти із ситуації.

Я відчувала, що наша розмова затягується. Я ходила по кімнаті, оглядаючи наші спільні фотографії, наші подарунки, які він мені дарував. Усе це тепер здавалося ілюзією.

— Борисе, я не знаю, що робити. Моє серце розбите, але мій розум вимагає чітких дій. Я не можу жити в невідомості. Я не можу довіряти тобі після такої брехні.

Він підійшов до мене, простягнув руку, але я відступила.

— Не чіпай мене. Мені потрібен час, щоб це усвідомити. Я хочу, щоб ти зібрав свої речі, необхідні для роботи, і поїхав. На три дні, як ти й планував. Але не до Світлани. До твого друга Олега. Я знаю, що він завжди готовий тебе прийняти. А я за цей час подумаю.

— Катю, але…

— Ніяких але, Борисе. Якщо ти справді хочеш зберегти нашу сім’ю, дай мені простір. Я повинна зрозуміти, чи можу я знову повірити тобі. Якщо ти зараз відмовишся, це буде означати, що тобі байдуже.

Він довго стояв мовчки, дивлячись на мене, а потім важко кивнув.

— Добре. Я поїду. Я зроблю все, що ти скажеш. Тільки знай, що я справді не хочу тебе втрачати.

Ці слова вже нічого не важили. Вони були лише звуками в порожньому просторі. Я відвернулася і пішла на кухню, залишивши його збирати свої речі.

Через годину він тихо вийшов. Я чула, як зачинилися двері. І тоді я нарешті дозволила собі зітхнути на повні легені. Квартира здавалася порожньою, але якось чистішою.

Я провела три дні в абсолютній тиші, обмірковуючи кожне його слово, кожен наш спільний момент. Я згадала, як ми познайомилися, як планували майбутнє, як він говорив про нашу старість. Усе це було настільки реальним, що мені було важко повірити, що він так легко зміг це все поставити під загрозу.

Коли минуло три дні, він подзвонив.

— Катю, я можу повернутися?

— Ти можеш приїхати, Борисе, — відповіла я. — Але для розмови.

Він приїхав через кілька годин. Я запропонувала йому сісти у вітальні. Він виглядав стривоженим і виснаженим.

— Катю, я про все подумав. Я припинив усі контакти зі Світланою. Я хочу бути тільки з тобою.

— Я не питала про Світлану, — сказала я. — Я питала про нас. Чи можу я знову довіряти тобі?

— Я розумію, що не можу зараз вимагати довіри, — сказав він. — Але я готовий довести тобі, що я змінився. Я буду абсолютно відкритим, я буду розповідати про кожен свій робочий день.

Я подивилася на нього. Я бачила, що він щирий у своєму бажанні повернути все назад. Але я також бачила ту легкість, з якою він збрехав мені, дивлячись у вічі.

— Борисе, я кохаю тебе, але кохання — це не тільки почуття, це ще й повага. Ти втратив мою повагу. Ти змусив мене сумніватися у всьому, що було між нами. І я не знаю, скільки часу знадобиться, щоб це відновити.

— Я готовий чекати стільки, скільки потрібно, — сказав він.

Він простягнув мені свою руку. Я дивилася на неї, а потім перевела погляд на нього. У його очах була надія і біль.

Я не знаю, яке рішення я прийму. Наші десять років спільного життя, наші мрії, наша квартира — усе це важить. Але з іншого боку — важкість обману, яку я відчула, коли побачила його з іншою жінкою, була майже нестерпною.

Я знаю, що багато жінок стикалися з подібною ситуацією. Коли життя розколюється навпіл через чиюсь брехню. Можливо, хтось із вас уже проходив цей шлях.

А як би вчинили ви, мої читачі? Чи можна пробачити такий обман, коли людина просить про це, чи краще обрізати всі зв’язки й почати все з чистого аркуша?