Правду я довідалася на самий новий рік. Ближче першої ночі наші з Валентиною чоловіки вийшли на балкон, а ми стали говорити, про своє, жіноче. – Не дивись на мене так. Антон насправді не мій син. Коли я виходила заміж, він був “хвостиком”. Ніколи я його не полюблю. – Поки Валя виправдовувалася, я поглянула у дитячу. Антон з сумними очима обіймав подушку. Він все чув.
На той час ми жили в гуртожитку. У нас були чудові сусіди. З нами по сусідству жили дуже хороші люди. За час життя в гуртожитку ми мали кілька непорозумінь, та й ті швидко ми “загасили”. Згодом у кімнату, що звільнилася, вселилася сім’я: подружжя і з ними дворічний малюк. Подружжя було дуже тихе і нетовариське.
Дитина була дуже спокійна і завжди сумна. Нас завжди дивувало те, як така маленька дитина може бути такою сумною. Така поведінка хлопчика дивувала всіх матусь, які жили на нашому поверсі. Ми ніколи не бачили, щоб Антон (так звали дитину) бігав і шумів, як решта наших дітлахів. Тільки згодом мені вдалося дізнатися причину такої поведінки дитини.
Мій чоловік потоваришував із чоловіком тієї жінки. Якось вони нас покликали святкувати разом Новий рік. Ми з чоловіком прихопивши кілька салатів і для Антоші пакет цукерок, вирушили до сусідів у гості. Ми тоді чудово відпочили. Мене особливо вразило почуття гумору сусіда. Батько весь час обіймав і цілував синочка, а ось мати його якось цуралася. Коли ми вже були “веселі” і наші чоловіки вийшли на балкон, Валя, сусідка, мені сказала:
– Та ти на мене так не косись, хлопчик мені ніхто. Це Василя дитина. Покохала мужика, а він виявився з хвостиком… От і доводиться мені з себе матінку показувати, щоб Василя не втратити. Я навіть дивитися на цього хлопчиська не можу, краще б його не було на цьому світі.
Я озирнулася і побачила, що хлопчик не спить і все чує. Мені стало не по собі! Тепер я зрозуміла, чому Антон завжди був таким сумним!
– Валь, ти навіщо так, це ж дитина!
– Ти тільки не починай мене вчити розуму. У мене своїх дітей не буде, а тому доведеться чужого виховувати!
У цей момент наші чоловіки зайшли до кімнати. Мої веселощі в той же час немов вітром здуло. Решту вечора я мовчала.
З того дня минуло двадцять років. Потім я стала хрещеною мамою Антона. Він потім до нас частенько в гості приїжджав і мешкав у нас місяцями. Мій син дуже здружився з ним.
Якось до нас приїхав Антон і сказав, що Валя в клініці. Вона з якоюсь подругою їхала в автобусі, і щось там сталося непоправне… Тільки через рік я зустріла Валю у Храмі.
Мене дуже здивувало те, що вона з такою радістю почала обіймати мене. Потім вона розповіла, що врятував їй життя саме Антон… Коли я це почула, то не могла стримати сліз радості, бо розуміла, що мій похресник – справжній чоловік, адже навіть попри всі дитячі образи він врятував свою мачуху. Валентина і зараз благає пасинка про прощення.
Антон уже давно пробачив мачусі всі свої дитячі образи, але спілкується з нею лише зрідка.
Фото ілюстративне
