— Богдане, ти серйозно? Ти ось так просто відвернешся від Світлани? Вона ж чекає твою дитину! — мій голос тремтів від обурення, коли я дивився на онука, що сидів навпроти мене за кухонним столом.

Богдан лише знизав плечима, його очі уникали моїх. Він нервово крутив у руках ложку, ніби вона могла дати йому відповідь.

— Діду, це моє життя. Я не готовий. Ми з нею… ну, це не те, що я хочу, — пробурмотів він, дивлячись кудись у підлогу.

Я відчув, як у середині закипає гнів. Мої пальці стиснули край столу. Не готовий? Що це взагалі означає — “не готовий”? Я в його віці вже тягнув на собі сім’ю, працював на двох роботах, а він, бач, “не готовий”. Але я стримався. Тільки глибоко вдихнув і встав із-за столу.

— Ти мене чув, Богдане. Подумай ще раз. Бо це не просто твоє життя. Це життя твоєї дитини, — кинув я, виходячи з кухні. Двері грюкнули за мною, але я знав: це ще не кінець. Це був лише початок бурі, яка назрівала в нашій родині.

Мене звати Ярослав Іванович. Я чоловік із принципами, які викарбувалися в мені ще з дитинства. Мій батько, царство йому небесне, вчив мене, що сім’я — це основа всього. Що б не сталося, ти стоїш за своїх. Завжди. І я так жив. З моєю дружиною, Оксаною, ми разом уже сорок п’ять років. І повірте, це не була легка дорога.

Оксана — жінка з характером. Вона може годинами бурчати через дрібниці: то я не так тарілку помив, то не туди поклав ключі. Бувало, вона так заводилася, що я просто вимикався. Сидів, слухав її тиради, а в голові уявляв, як гуляю лісом чи сиджу з вудкою біля річки. Коли вона закінчувала, я кивав, а вона, гордо піднявши голову, йшла до іншої кімнати. Для мене це був сигнал: буря минула. Час налити собі чаю чи вийти на подвір’я, щоб перевірити, як там мої бджоли.

Я не скажу, що наше подружнє життя було як у казці. Бувало всяке. Іноді, коли її нарікання ставали нестерпними, я міг піти на прогулянку до сусіднього села чи посидіти з кумом Миколою за склянкою квасу. Але я ніколи не думав покинути Оксану. Ми дали один одному слово перед Богом і людьми. Шлюб — це не просто папірець, це відповідальність. І ми з нею цю відповідальність несли разом, попри всі бурі.

Наші діти, донька Наталка і син Андрій, виросли з тими ж цінностями. Обоє в міцних шлюбах, обоє виховують своїх дітей. Ми з Оксаною завжди пишалися, що наша родина — приклад для інших. У селі нас поважають, бо ми тримаємо слово і живемо за совістю. Але наш онук Богдан… Він усе зіпсував.

Світлана з’явилася в житті Богдана два роки тому. Гарна дівчина, з доброю душею, із сусіднього містечка. Працювала вихователькою в дитсадку, завжди привітна, з теплою усмішкою. Я пам’ятаю, як вона вперше прийшла до нас додому. Оксана, звісно, одразу почала її розпитувати: хто, звідки, які плани. Світлана трималася гідно, хоч я бачив, як вона знітилася під пильним поглядом моєї дружини. Але вона відповідала чемно, з повагою називала Оксану Петрівну на “ви” і по батькові. Мені вона сподобалася. Проста, щира, з тих, хто вміє тримати хату в порядку.

Богдан тоді сяяв. Він розповідав, як вони познайомилися на ярмарку в райцентрі, як Світлана допомогла йому вибрати подарунок для мами. Я думав: “Оце пара! З них вийде міцна сім’я”. Але минали місяці, і я помітив, що Богдан почав поводитися якось дивно. Він уникав розмов про Світлану, рідше приводив її до нас. А потім Світлана сама розповіла нам новину: вона чекає дитину.

Я радів, як хлопчисько. Онук чи онучка — це ж благословення! Оксана, хоч і бурчала, що “молоді нині поспішають”, теж була щаслива. Ми з нею вже уявляли, як гойдатимемо малюка на ганку, як вчитимемо його перших слів. Але Богдан… Він не виглядав щасливим. Я спитав його прямо:

— Сину, ти що, не радий? Це ж твоя дитина!

Він тільки відмахнувся:

— Діду, я ще не знаю, що робити. Це все так швидко…

“Швидко”? Я не розумів. Що значить “швидко”? Дитина — це не вибір, це дар. Я намагався говорити з ним, пояснювати, що чоловік має брати відповідальність. Що Світлана заслуговує на повагу і підтримку. Але він лише мимрив щось незрозуміле і уникав моїх очей.

Минуло кілька місяців. Світлана вже була на сьомому місяці. Вона приходила до нас із Наталкою, нашою донькою, і я бачив, як їй важко. Вона намагалася триматися, але в очах була тривога. Оксана, хоч і сувора, почала пом’якшуватись. Вона навіть спекла для Світлани пиріг із яблуками і покликала її на чай.

— Світлано, ви не переживайте, — казала вона. — Дитина буде в родині, як і належить.

Але Богдан поводився дедалі гірше. Він рідко з’являвся вдома, не телефонував Світлані. Одного разу я застав його в місті, коли він сидів із друзями в кафе. Я не стримався:

— Богдане, ти що собі дозволяєш? Світлана сама, а ти тут розважаєшся?

Він лише скривився:

— Діду, не лізь. Це не твоя справа.

Не моя справа? Я відчув, як усе всередині стиснулося. Це була не просто образа. Це був виклик усім тим принципам, за якими я жив усе життя. Я пішов додому, не сказавши більше ні слова. Але в душі вже знав: щось зламалося.

А потім сталося найгірше. За три тижні до пологів Світлана подзвонила Наталці в сльозах. Богдан сказав їй, що “не хоче цього всього”. Що він “не готовий бути батьком”. Що вона може робити, що хоче, але його це не стосується. Світлана була засмучена. Наталка привезла її до нас, і я вперше побачив, як моя донька, завжди сильна і впевнена, плаче від безсилля.

— Тату, що він робить? Як він може? — повторювала Наталка, тримаючи Світлану за руку.

Оксана сиділа мовчки, але я бачив, як її губи тремтять. Вона, яка завжди мала що сказати, цього разу не знаходила слів. А я… Я відчував, ніби хтось вирвав шматок із мого серця. Мій онук, якого я вчив їздити на велосипеді, якому розповідав історії про діда-прадіда, якого вважав своїм продовженням, — він зрадив усе, у що ми вірили.

Я намагався поговорити з ним востаннє. Знайшов його в місті, у тій самій кав’ярні. Він сидів із якоюсь дівчиною, сміявся, ніби нічого не сталося. Я підійшов і сказав спокійно, але твердо:

— Богдане, якщо ти зараз не повернешся до Світлани, не візьмеш на себе відповідальність, ти для мене більше не онук.

Він подивився на мене з викликом:

— Діду, я вже сказав. Це моє рішення. Я не хочу жити так, як ти.

Ці слова подіяли сильніше, ніж я міг уявити. Я розвернувся і пішов. У той момент я зрозумів: Богдан для мене перестав існувати. Не тому, що я його не люблю. А тому, що він зрадив не лише Світлану і свою дитину, а й усю нашу родину. Усю нашу історію.

Світлана народила хлопчика. Назвала його Іваном, на честь мого батька. Ми з Оксаною взяли її до себе. Вона живе в нашій хаті, в кімнаті, де колись спав Богдан. Іванко росте здоровим, уже починає посміхатися. Світлана — чудова мама, хоч я бачу, як їй важко. Вона не скаржиться, але в її очах я читаю біль. І я знаю, що вона досі сподівається, що Богдан одумається.

Але я не сподіваюся. Я викинув його зі свого серця. Може, це звучить не правильно, але я не можу пробачити. Не можу дивитися на нього і не згадувати, як він покинув свою дитину. Як він плюнув на все, що ми йому вчили. У нашій родині такого не було. І не буде.

Оксана іноді намагається мене переконати. Каже, що він молодий, що ще одумається. Але я не вірю. Я бачив його очі в тій кав’ярні. Там не було каяття. Там була байдужість.

Світлана іноді запитує, чи не чули ми про Богдана. Я кажу, що не знаю, і швидко міняю тему. Але правда в тому, що я чув. Він поїхав до Києва, працює десь у великій компанії, живе своїм життям. Без нас. Без Іванка. Без Світлани.

Минуло пів року. Іванко вже намагається повзати, а я вчу його тримати ложку. Світлана потроху повертається до роботи, а ми з Оксаною допомагаємо їй із малюком. Наша хата знову повна життя, хоч і не такого, як я уявляв. Але я не можу позбутися думки: що я зробив не так? Чому Богдан, якого я виховував, став таким? Чи був я занадто суворим? Чи, може, навпаки, занадто м’яким? Я не знаю відповіді.

Але є одне питання, яке не дає мені спокою. І я хочу поставити його вам, хто читає цю історію. Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто чекати, що Богдан повернеться і визнає свою помилку? Чи я маю право відвернутися від нього назавжди?