Будучи двадцятидворічною дівчиною Галина височила заміж за сорокарічного Степана. Не думала вона в той час, що колись йому буде шістдесят, але і це не найгірше, що чекало жінку. На цю процедуру Галина не довго наважувалася, і як тільки появились “вільні” фінанси, вона здійснила свою мрію, і “розпрасувала” своє вже не досконале обличчя. – Алло! Степане! Так! Я скоро буду!, – це була остання її брехня в тому скучному житті.
***
– Гірше вже не буде, – повторила вона вголос. Нерухоме після втручань чоло не здригнулося.
Тепер їй ніхто не дасть сорок два роки. Тридцять п’ять, не більше. І схудла вона за останні пів року непогано. Ну добре, добре – чудово вона схудла.
Навіть старий одяг, який носила до, великим став.
В цей момент двері в дамську кімнату відкрилися.
Галина різко включити кран. Гаряча вода під тиском – шкіра миттєво стала червоною.
Жінка, яка зайшла на височенних підборах і в блондинистий перуці, не глянувши на неї, зайшла в кабінку.
Задзвонив мобільний. Дзвонив чоловік. Галина квапливо витерла руки об паперові рушники і відповіла, залишаючи вологі сліди на моніторі.
– Так, алло.
– Ти де? – чоловік спокійний. Зараз, напевно, в фартусі стоїть на кухні і варить картоплю до її приїзду.
– Ти картоплю відварив? – запитала вона замість відповіді.
– Ось зараз варю.
Галина подивилася в дзеркало на своє розгладжене обличчя. Тридцять п’ять багато все-таки. Тридцять два.
– Ти де? – повторив Степан своє запитання. Але прозвучало воно нечітко. Притиснув телефон до плеча. За двадцять років Галина могла по телефону визначити в якій кімнаті він стоїть, куди дивиться і що робить.
Коли Галина в двадцять два роки виходила заміж за сорокалітнього чоловіка, то не думала, що коли-небудь йому буде шістдесят.
Коли в тридцять жінка захотіла дітей, то не припускала, що її вже не молодий чоловік не захоче їх мати.
Коли їй виповнилося сорок…
– Я на роботі. Трохи затримуюся.
З кабінки вийшла жінка в перуці. Галина щільно закрила слухавку рукою, щоб шум води і подкашливание не почув чоловік.
– Добре. Чекаю. Мамі твоїй я ліки дав уже, не хвилюйся.
– Дякую, – видавила вона, намагаючись не розплакатися. – Я піду. Стривай, – Галина видихнула беззвучно, – Я люблю тебе.
Це була остання неправда на сьогодні. Закінчивши розмову, Галина витягла сім-карту з телефону і змила її в унітаз.
Після приїзду на місце Галина купить новий телефон. Вона буде довго лити сльози, але ніколи не пошкодує про те, що зробила.
Галина почне все спочатку там, де жодна жива душа її не знає. Вона буде багато працювати і ще встигне зробити кар’єру.
Вона буде шукати і, можливо, ще зустріне гарного чоловіка. Ровесника.
І, можливо – Галина дуже на це сподівається – у неї ще буде дитина.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!