— Будинок для літніх людей — це найкраще рішення, мамо. Навіщо тобі зайві турботи? А хату ми продамо, — заявив Роман, виставляючи нашу родинну оселю на торги заради свого спокою. Я зрозуміла: для моїх успішних дітей це був не варіант мого комфорту, а їхнє повне звільнення від мене

Мої діти, Юля та Роман, виросли розумними, успішними. Вони побудували собі життя, яке я в їхні роки не могла навіть уявити. І це була моя найбільша гордість, доки я не зрозуміла, що в цьому прекрасному, блискучому світі для мене просто не лишилося місця. Для своїх дітей я стала “зайвим багажем” — старим і недоречним.

Я все частіше ловлю себе на думці, що мені вже давно не діставалося навіть простого запрошення на недільний борщ, не кажучи вже про свята. Моє життя перетворилося на очікування дзвінка, який ніколи не лунає.

— Мамо, ну скільки можна? Ти ж знаєш, як я зайнята, — почула я у слухавку холодний, знервований голос Юлі. Вона завжди була моєю «світлою голівкою», розумницею, але останнім часом говорила зі мною, ніби з довідковою службою.

— Донечко, я ж не про роботу. Я про Різдво. Вже тиждень до свята лишився, а ми так і не вирішили. Ти ж минулого року обіцяла… хоч на годину заїхати, — я намагалася говорити спокійно, та мій голос тремтів. У моїх силах не було сказати їй, як сильно мені потрібне це Різдво. Не подарунки, а просто їхня присутність.

— Мамо, ти пам’ятаєш, що Олег — юрист, а я лише адміністратор у його фірмі. У нас передсвятковий корпоратив. Він важливий для кар’єри, — Юля зітхнула так тяжко, ніби це я влаштувала їй це життя. — Та й навіщо тобі сюди? У нас у квартирі зараз справжній хаос, ми ремонт не встигли закінчити. Тут неможливо дихати, ти ж не любиш будівельний пил.

— Я б могла допомогти. Борщ зварити, прибрати, — запропонувала я, знаючи, що це марно. Вона не пустить мене в свою ідеальну квартиру, навіть якщо там не закінчений ремонт. Я стала символом її минулого, яке вона хотіла залишити в маленькому Миргороді.

— Не треба, мамо. Не ускладнюй. Ми потім, після свят, обов’язково приїдемо. Обов’язково! І Рома з Оленою теж. Я серйозно. Повір.

— Юлю, це обіцянка чи відмовка? — я не могла стримати сльози. Зрештою, я маю право знати. — Я все своє життя присвятила, щоб вам було добре. Це єдине, що я прошу — зібратися разом.

— Не треба починати, добре? Ти завжди все драматизуєш, — тон Юлі став ще гострішим. — Ми тебе любимо, але ми дорослі люди, у нас своє життя! І перестань мені казати про твоє життя. Ти його прожила. Нам ще треба своє побудувати. Я тобі завтра зателефоную, як звільнюся. І не забудь, я тобі гроші на картку кинула. Купи собі щось смачненьке. Все.

І вона кинула слухавку.

Я сиділа у своїй старій, але доглянутій кухні, стискаючи телефон, який видавав короткі гудки. Залишилося лише чекати того завтра, яке, як я знала, не настане. Різдво я зустріну сама. Знову.

Але ж було інакше.

Наше життя з Петром було непростим, але сповненим тепла. Він був простим чоловіком, мулярем, який мав золоті руки. Ми побудували цей невеликий будинок у Миргороді майже власноруч. Я тоді працювала на хлібозаводі, вставала о четвертій ранку. Але втомлюватися було ніколи, бо вдома чекали діти.

Юля була моїм першим сонцем. Тиха, вдумлива дівчинка, яка завжди сиділа з книжкою. Роман, навпаки, — галасливий, жвавий. Коли в них було якесь досягнення, я почувала себе непереможною. Я заощаджувала на собі на всьому — на нових чоботях, на відпустках, на всьому, що не було їм потрібне. Я мріяла, щоб вони здобули гарну освіту і ніколи не жили так, як ми: від зарплати до зарплати.

— Катрусю, не переймайся так, — казав мені Петро, коли я в черговий раз відмовлялася купити собі нову сукню. — Діти це все наше життя. Вони будуть нам опорою.

Я вірила йому беззастережно.

Коли Петра не стало десять років тому, мені здавалося, що й моє життя зупинилося. Але треба було жити заради них. Вони обидва тоді вже навчалися у Вінниці, але приїжджали щовихідних. Юля тоді була така заклопотана, немовби вона доросліша за мене. Роман мовчки допомагав мені по господарству, немовби взяв на себе Петрову чоловічу ношу. Я пишалася ними. Вони були моїм продовженням, моїм виправданням перед світом за всі наші негаразди.

Вони закінчили навчання. Юля знайшла роботу в юридичній фірмі, вийшла заміж за Олега, який, як вона завжди підкреслювала, “людина перспективна”. Роман одружився з Оленою, милою, але дещо холодною дівчиною. І обидва залишилися у великому місті.

Спочатку я їздила до них часто. Вони приймали мене, звичайно. Але ці поїздки все частіше супроводжувалися незручними моментами.

— Мамо, коли ти приїжджаєш, будь ласка, не бери з собою ті свої старі соління, — одного разу сказала мені Юля. — У нас Олег дружить із дуже забезпеченими людьми. Тут інший рівень, розумієш?

Я тоді засміялася, хоча всередині все обірвалося. Звичайно, я розуміла. Я ж не сліпа. Але ті соління — це була моя любов, моє бажання дати їм щось від себе, з дому.

— Якась ти сьогодні не така, — одного разу промовив Роман, коли я приїхала до них і намагалася допомагати Олені на кухні.

— Яка не така? — здивувалася я.

— Ну, ти завжди була така… енергійна. А зараз, немовби змушуєш себе.

З того часу я почала помічати, як я старію. З’явилися зморшки, коліна стали боліти, а мої розповіді про новини в Миргороді викликали в них лише ввічливі, але байдужі усмішки. Для них Миргород перетворився на сентиментальне, але нудне минуле, до якого не варто повертатися.

Коли я попросила Романа допомогти мені з ремонтом даху, він зітхнув.

— Мамо, найми когось. Я не можу відпроситися з роботи, та й руки в мене вже не такі, як у батька. А ти ж знаєш, скільки коштує дорога сюди і назад. Дешевше буде заплатити місцевим майстрам, — він був не злий. Просто прагматичний.

Я зробила, як він сказав. Я віддала чималу частину пенсії за той дах. Але не в грошах річ, а в тому, що він навіть не запитав, чи в мене є ці гроші. Він просто вирішив, що його час надто цінний для мене.

Але найбільше мене ранить те, що я дізнаюся про їхнє життя з фотографій. Особливо на свята.

Пройшов той Різдвяний час, про який я згадала на початку. Моя самотність була такою, що стіни здавалися тонкою ширмою між мною і порожнечею. Але я старалася не здаватися. Я сама спекла пиріг, запалила свічки, увімкнула старий телевізор і прикидалася, що все добре.

Через два дні, я не витримала і зайшла на Юлину сторінку в соціальній мережі.

Там була ідеальна, сяюча картинка: великий стіл, на якому стояли такі вишукані страви, що мої скромні спроби приготувати щось смачне здавалися смішними. Юля, Олег, Роман, Олени та двоє онуків. Усі усміхнені. А біля них ще якісь люди — їхні друзі, я так розумію.

— Зібралися всією родиною! Традиційний святковий обід! — такий був підпис.

Мене не запросили. Не тільки на Різдво, коли був “ремонт”, але і на Василя, коли “був традиційний обід”. Я відчула, як мене охопило сильне тремтіння. Не від холоду. Це було щось інше. Це була чітка, холодна реальність. Я — не частина їхньої родини. Я — стара, зайва людина.

Я просиділа до ранку. Мене гризло лише одне запитання: чому не можна було просто сказати правду?

— Мамо, нам соромно, що ти не знаєш іноземних мов.

— Мамо, нам незручно, що ти говориш із провінційним акцентом.

— Мамо, нам не хочеться, щоб ти привезла сюди свої “старі соління” і засмутила наших друзів.

Будь-яка правда була б легшою за це лицемірство.

Наступного дня зателефонував Роман.

— Привіт, мамо. Як ти? Ми тут на вихідних, — він почав говорити швидко, немовби виправдовувався. — Ти знаєш, ми з Оленою вирішили, що тобі буде краще переїхати.

— Куди? — ледве вичавила я.

— Ну, не в місто. Але є такий пансіонат. Там усе включено. І лікарі поряд. Ти зможеш там знайти друзів, спілкуватися. А будинок ми продамо. Навіщо він тобі? Він же великий, ти з ним одна не справляєшся.

Я заплющила очі. От і все. Мій дім, моє життя, моя пам’ять про Петра. Усе, що я вибудовувала роками. Вони вирішили його продати, щоб звільнитися від відповідальності.

— Ромо, це мій дім, — я говорила дуже тихо. — Тут народилися ви. Тут не стало вашого батька. Я його нікому не віддам.

— Ну, як знаєш. Але ми запропонували. Нам важко постійно про тебе думати, — він сказав це так відкрито, так чесно, що в мене навіть дихання перехопило. Він справді вважав, що “думати” про матір — це “важко”.

З того дня я перестала дзвонити першою. Якщо їм щось від мене потрібно — вони знайдуть час. Якщо ні — значить, мені це не потрібно.

Одного разу Юля таки зателефонувала. Був травень, мій день народження.

— Мамо, вітаю! Ти пробач, я не змогла приїхати. У нас був виїзд у суд. Але ми тобі надіслали подарунок поштою. І гроші на картці.

— Дякую, донечко. Я сьогодні сама.

— О, так? Ну, нічого. Ти не сумуй. Ми обов’язково приїдемо на літо, я обіцяю. Ми приїдемо і привеземо дітей. Це буде так весело!

Я поклала слухавку. Я знала: вони не приїдуть. У них буде “важлива відпустка” на морі чи в горах. Вони пришлють ще грошей і ще один дзвінок.

Я взяла подарунок, що надіслала Юля. Це була красива, але абсолютно непотрібна мені річ, дорогий блендер, який, як я думаю, вона купила по дорозі в суд, не замислюючись. Я поставила його на шафу, поряд із такими ж непотрібними подарунками. Я дивилася на нього і думала: це моя ціна. Це вартість моєї присутності в їхньому житті.

Я живу у своєму будинку, доглядаю за квітами, згадую Петра. Я сиджу на лавці біля воріт, іноді зі мною вітаються сусіди. Вони дивуються, чому мої діти, такі успішні, так рідко з’являються. А я просто усміхаюся і кажу: “Зайняті. Працюють”.

Але я знаю, що не це є причиною. Причина в тому, що я більше не потрібна. Вони можуть впоратися без моєї допомоги, моєї поради, моєї присутності. Вони перестали потребувати мене, а я не навчилася жити без того, щоб бути потрібною. І це є найтяжчим моїм тягарем.

Я не тримаю зла. Я лише відчуваю глибокий, тихий смуток. Я виростила двох сильних людей, які полетіли високо. І тепер вони не бачать своєї старої матері внизу. Вони впевнені, що вона щаслива, маючи гарну пенсію і свій будинок.

А я просто чекаю. Чекаю, що колись, може, онуки приїдуть до мене, і ми разом спечемо пиріг, і я розповім їм про їхнього діда, про те, як ми будували цей дім. Але це теж лише мрії.

Мої дорогі читачі, скажіть мені чесно, чи є в цьому світі місце для тих, хто вже виконав свою місію? Чи повинна я, як стара мати, просто зникнути, щоб не заважати їхньому блискучому, новому життю? Чи маєте ви сили, щоб пробачити те, що діти забувають про своє коріння?