Була одинадцята ранку, а Люба відчинила мені двері в халаті, відразу кинувши: «Діти ще не їли. Може, ви їм щось приготуєте?». Запах немитої посуди та брудного одягу в хаті мого сина, який став рабом у власному домі, стиснув моє серце. Це не могло тривати вічно

– Тільки не кажи, що знову затримаєшся на роботі, – зітхнула я, почувши голос сина в трубці.

– Мамо, самі не витягуємо, а начальник, як завжди, відвернувся. Якщо не залишуся, завтра буде ще гірше.

– Але ж у вас двоє малят, Люба сама не впорається?

– Та якось там впорається, – відповів він після паузи. – Але ж знаєш, вона швидко втомлюється. Діти зараз з нежитем, тож важко.

Я розуміла, що він щось приховує. Він завжди такий був. Ніколи не скаржився, навіть коли було погано. Але я своє знала. Він паше, як кінь, а Люба, його дружина, ніби живе в іншій реальності. Не пригадую, щоб вона хоч раз зварила нормальний суп чи випрала фіранки. Все постійно “завтра”, “потім”, “бо діти, бо втома”. А от на шопінг чи до перукарні сили завжди знайдуться.

Одного дня я заїхала до них без попередження. Хотіла забрати онучат на прогулянку, щоб Люба трохи перепочила. Двері відчинила в халаті. Було одинадцята ранку.

– О, мамо… – пробурмотіла вона здивовано. – Діти ще не їли. Хотіла щось змайструвати, але ліньки. Може, ви їм щось приготуєте?

Я дивилася на неї, ніби не своїми очами. А потім увійшла і відчула запах немитої посуди і брудного одягу.

– А Назар де?

– На роботі. Як завжди.

Я оглядала це все і відчувала, як стискається серце. Мій син став рабом у своєму ж домі.

Того ж вечора я не могла заснути. Перед очима стояв образ Назара – втомленого, з сивими нитками в волоссі, хоч йому ледь за тридцять. Він виріс добрим хлопцем, завжди допомагав сусідам, а тепер сам ледве тримається. Люба ж… Вона здавалася мені загадкою. Красива дівчина, з довгим волоссям і сяючими очима, але в побуті – повний нуль. Коли вони одружилися п’ять років тому, я думала, це казка. Назар знайшов роботу в фірмі, де проектують будівлі, Люба обіцяла вчитися на бухгалтера. Але замість цього – двоє дітей, хаос і вічні скарги.

Наступного тижня я вирішила не мовчати. Зателефонувала сину ввечері.

– Назаре, давай приїдеш на вихідні до нас з дітьми. Тільки ти і малі. Люба хай відпочиває.

Він зітхнув у слухавку.

– Мамо, не знаю… Вона образиться.

– Образиться? А ти не ображаєшся, коли приходиш додому в холодну хату?

Він помовчав, а потім тихо сказав:

– Добре, приїдемо. Дякую.

Вони приїхали в суботу. Онуки – маленька Соломійка і жвавий Максимко – кинулися до мене з криками радості. Назар виглядав виснаженим, але посміхався. Люба не приїхала – “голова боліла”.

Ми провели день на свіжому повітрі. Я наліпила вареники з вишнями, як любить Назар з дитинства. Діти сміялися, бігали по садку, а він… Він уперше за довгий час розслабився. Сидів на гойдалці, дивився на небо.

– Мамо, ти не уявляєш, як я скучив за таким днем, – зізнався він, коли ми пили чай на веранді.

– То чому не робиш це частіше? – запитала я м’яко.

Він опустив очі.

– Бо вдома все на мені. Робота, покупки, вечеря, купання дітей. Люба каже, що втомлена.

Я не стала тиснути. Але в душі кипіло. Чому він терпить? Чому не вимагає рівності?

Обід, що став переломом

Через місяць ми влаштували сімейний обід у них. Я наполягла – хотіла побачити все на власні очі. Привезла інгредієнти для борщу, бо знала: без мене буде “бульйон на костях”. Назар зустрів мене з посмішкою, обійняв.

– Дякую, мамо. Ти рятуєш нас.

Люба сиділа за столом з телефоном, гортала стрічку. Діти гралися на підлозі з іграшками, розкиданими скрізь.

– Привіт, свекрухо, – кинула вона, не підводячи очей. – Щось смачненьке?

Я почала готувати. Назар допомагав – чистив буряк, різав зелень. Люба тим часом пішла “причепуритися”. Повернулася через годину, в новій сукні.

– Ого, борщ? – здивувалася вона. – Я думала, ви просто на салат принесли.

Діти вже бурчали від голоду. Максимко тягнувся до столу, Соломійка хникала. Назар швидко накрив на стіл, розлив суп.

– Смачного, – сказав він, і ми почали їсти.

Люба ковтнула ложку і скривилася.

– Солоно. Ти завжди пересолюєш, Назарю.

Він стиснув губи, але мовчав. Я не витримала.

– Любо, а ти не пробувала сама зварити? Рецепт простий.

Вона знизала плечима.

– Навіщо? Я ж не кухарка. У мене інші таланти – креатив, дизайн. Планую свій блог запустити.

Назар глянув на мене вибачливо.

– Мамо, все гаразд. Дякуємо за обід.

Після їжі він узявся за посуд. Діти заснули на дивані. Люба тим часом сіла з планшетом.

– Я піду прогуляюся, – сказала я. – Хочу з Назаром поговорити.

Ми вийшли надвір. Повітря було свіжим, пахло скошеною травою.

– Синку, ти не можеш так жити, – почала я. – Ти ж не робот. Діти потребують обох батьків, а не тільки твого поту.

Він кивнув, дивлячись у далечінь.

– Знаю, мамо. Але якщо я скажу їй правду, вона заплаче. Обіцяє, що зміниться, а потім… все по-старому. Я боюся за малят. Не хочу, щоб вони росли без повної сім’ї.

Я обійняла його. Серце стискалося.

Тієї ночі я довго не спала. Думала про своє життя. Колись і я втомлювалася від роботи в школі, від турбот про Назара і його брата. Але ми трималися разом з чоловіком. А тут – розпад на очах. Ранком я вирішила діяти. Купила квитки на поїздку до моря – для Назара і дітей. “Відпочинок для тата”, – написала в повідомленні.

Він відповів: “Мамо, ти ангел. Але Люба…”

– Люба зрозуміє, – перебила я по телефону. – Скажи, що це для здоров’я. А я поговорю з нею.

Я поїхала до них сама. Люба відчинила двері в спортивному костюмі, з кавою в руках.

– О, ви? – здивувалася. – Заходьте.

Вона запропонувала сісти на кухні. Стіл був заставлений порожніми упаковками від фастфуду.

– Любо, послухай, – почала я обережно. – Назар виснажений. Йому потрібен відпочинок. Я візьму дітей на тиждень до моря. Ти можеш приєднатися, якщо хочеш.

Вона насупилася.

– А хто ж тут господарюватиме? Я не можу кидати справи.

– Які справи? – не стрималася я. – Ти ж удома з малятами.

– У мене проекти! – обурилася вона. – Дизайн інтер’єрів. Клієнти чекають.

Я знала, що це балачки. Але не сперечалася.

– Подумай. Для Назара це шанс видихнути.

Вона зітхнула.

– Гаразд. Але тільки якщо він сам купить квитки.

Коли Назар дізнався про поїздку, його очі загорілися.

– Мамо, ти не уявляєш… Діти будуть у захваті від піску і хвиль.

Ми вирушили. Тиждень минув як мрія. Ранками – сніданки на терасі, вдень – ігри на пляжі. Назар сміявся, як дитина, будував замки з піску. Соломійка збирала мушлі, Максимко полював на крабів. Ввечері ми розповідали історії під зорями.

– Я забув, як це – бути щасливим, – зізнався він одного вечора, сидячи біля моря.

– То не забувай більше, – відповіла я. – Ти заслуговуєш на це.

Повернувшись, все змінилося. Люба зустріла нас холодно.

– Ну як, відпочили? А я тут сама, як сирота.

Назар обійняв її.

– Дякую, що зрозуміла. Тепер твоя черга – давай разом щось змінимо.

Вона відсторонилася.

– Змінимо? Ти думаєш, я ледаща?

Він не відступив.

– Ні, але ми команда. Давай розділимо обов’язки. Ти – вечеря по понеділках, я – покупки по середах.

Люба мовчала. А потім кивнула.

– Спробуємо.

Минуло два місяці. Не все гладко. Були сварки, сльози. Люба іноді зривалася, звинувачувала Назара в тиску. Але вона почала готувати – простий сирник, салати. Навіть одного разу спекла пиріг з яблуками. Діти помітили: мама більше грається з ними, читає казки.

Я бачила, як Назар розквітає. Він повернувся до хобі – малює ескізи будинків увечері. Ми з ним часто говоримо по телефону.

– Мамо, не знаю, чи витримаємо, – сказав він недавно. – Але вперше є надія. Вона записалася на курси – бухгалтерія. Каже, хоче працювати.

Я посміхнулася в слухавку.

– Головне, що ти не самотній у цьому.

Але інколи я думаю: чи це кінець? Чи просто перепочинок перед новою бурею? Люба здається щирою, але старі звички сильні. Назар тримається, але я бачу тіні в його очах.

Друзі радять: “Не лізь, хай самі розбереться”. А я не можу. Бо люблю його більше за все.

І ось що я запитую вас, дорогі читачі: чи варто матері втручатися в життя дорослих дітей, навіть якщо бачить, як вони тонуть? Чи краще мовчати і чекати, доки все розвалиться саме? Поділіться своїми історіями – може, разом знайдемо відповідь.