життєві історії
На день народження онуки я мала вдати, що люблю невістку, але одна її фраза про виховання змусила мене поставити молодицю на місце. – Мамо, я вас дуже прошу,
— Ти що, справді зібралася ціле літо гнилою цибулею торгувати, поки твої однокласники по закордонах чи в університетах престижних навчаються? — мама кинула мій робочий фартух на підлогу
— Мамо, ти що, справді надумала хату продавати, щоб нам “натякнути” на те, що ми рідко приїжджаємо? — Андрій стояв посеред веранди, нервово перекидаючи ключі від машини з
— Ти хоч розумієш, Степане, що ми на цей замок із піску поклали найкращі свої літа? — голос мій тремтів, як те листя на осиці, поки я стояла
— Олю, я нарешті готовий, давай купувати той дитячий візочок, про який ти марила десять років тому, — промовив Андрій, сяючи так, ніби щойно виграв мільйон, а я
— Ти що, справді думаєш, що я буду жити в цій облупленій хрущовці та чекати, поки ти зі своєї копійчаної зарплати наскребеш на нормальну відпустку? — Мар’яна стояла
— Мамо, я звільнився, бо тепер у тебе є пенсія, а в мене — право на відпочинок — Ти хоч розумієш, що ти зараз верзеш, Павле? — мій
— Ганно Василівно, ви що, справді думаєте, що я буду палити бензин і ганяти машину на інший край міста через вашу коліжанку, коли в мене завтра важлива зустріч
– Григорію, ти зовсім дивакуватий на старість став, навіщо тобі ворушити те, що вже мохом поросло? – Ганна дивилася на мене спантеличеним поглядом, а я лише міцно тримав
— Ти тільки подивися на ці стіни, Юлю, вони ж наче дихають, — промовив мій брат Андрій, оббиваючи стару штукатурку так завзято, ніби під нею був схований скарб.