Часу бракує. Вчора був вихідний і я його майже весь провела біля колишньої свекрухи. Приїхала рано, доки її дочка з чоловіком не поїхали на роботу. Ключів у мене немає. З колишньою свекрухою ми подругами ніколи не були (куди мені до її двох вищих освіт), але й не ворогували. Вона показала, що приготовлена для мами, показала графік прийому ліків. Ще сьогодні мала прийти масажистка.
Напевно, Господь був до мене дуже добрий тим, що не довелося бачити батьків у такому майже стані. Не повірите, але за сніданком немов годувала дитину, а не дорослу жінку. “Не хочу” або “Не буду”. Як маленька.
Після сніданку грали у м’яч. Просто сиділи недалеко один від одного на дивані і перекидали один одному невеликий м’який м’ячик. Співали звуки. Схоже на розспівування у хорі. Я також співала. Голос у мене ще той, а слуху ніякого. Колишня свекруха сміялася з мене, а я сміялася у відповідь.
Час до полудня підійшов непомітно. Прийшла масажистка. Я тоді пішла з кімнати, помила посуд. Відпочинок. Просто розповідала їй про наше з донькою життя-буття, які успіхи у доньки на новому місці навчання. Бачу, що вона хоче щось запитати, а соромиться через мову. Щось вона каже, хоч і насилу, а іноді як переклинює.
Обід пройшов так само, як і сніданок, хіба що апетит у неї був кращим. Або їжа більше подобалася. Після обіду — тиха година. А там і племінниця (яка мені не племінниця) повернулася зі школи. Вона вже доросла, обід сама собі підігріла. Я поки що читала книгу. У мене дочка закінчує уроки пізніше, а ще додаткові заняття. Хотіла її дочекатися, щоби разом поїхати додому. Та й почекати поки що бабуся поспить. Відпочинок дуже важливий.
Нарешті, цей день позаду. Вдома вечеряємо із донькою, потім вона за уроки, а я за домашні справи. Все не залишає думку, що наскільки важливо, щоб з рідними та близькими людьми були добрі стосунки. І головне, щоб усі були здорові.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
