Вокзал. Метушня і стукіт коліс. Місце зустрічей і розставань… Натовпи людей, які снують туди-сюди, яким немає ніякого діла одне до одного. Кожен кудись поспішає, і нікого абсолютно не цікавить, що відбувається навколо.
«Що ж це коїться? Молодий чоловік, і просить милостиню!Оце часи пішли!» – обурилася Станіслава.
Жінка вже півтори години чекала поїзд. Ні, вона нікого не зустрічала. Їй необхідно було забрати передачу. Батьки Стасі, що жили на Півдні, раз на місяць відправляли дочки фрукти і овочі з власного саду і городу.
Знічев’я, Станіслава стала спостерігати за жебраком. «Цікаво, що ж таке мало статися в житті цієї людини, щоб він опустився до такого?» – міркувала вона.
На вигляд наче пристойний… Одягнений непогано, якщо не брати до уваги, що одяг був дуже брудним. Таке враження, що хлопець вивалявся в бруді.
Нарешті під’їхав довгоочікуваний поїзд. Станіслава зітхнула з полегшенням. Взявши у провідника важку сумку з персиками, дівчина вирушила до виходу.
Проходячи повз жебрака, вона ще раз уважно подивилася на нього. Чомусь їй стало раптом шкода знедоленого хлопця…
– Добрий день. Візьміть, це домашні, – дівчина простягнула хлопцеві два персика.
Він підняв на неї очі. Від його погляду у неї пробігли мурашки по шкірі. У жебрака були яскраво блакитні очі. Його погляд, пронизував наскрізь.
– Дякую! – хлопець посміхнувся якось невесело. Це і зрозуміло, чому тут радіти…
– У Вас усе нормально? – задала вона дурне питання.
– Як вам сказати… Не дуже. От якби я зміг поїхати додому, тоді було б все добре…
– Ясно. Все як завжди! Гроші виманюють у чесних людей… – вимовила молода жінка, і пішла геть.
Хлопець нічого не відповів їй, тільки провів її безпорадним поглядом. Дійшовши до метро, Станіслава зупинилася. Перед очима стояв погляд жебрака, щирий і втрачений.
«Гаразд! Не збіднію на кілька сотень!»- сама себе заспокоїла дівчина і повернула назад.
– Куди вам брати квиток? Тільки врахуйте, здати його назад вам не вийде! Я не піду звідси, поки не посаджу вас на поїзд! – строго промовила вона.
Хлопець пожвавився і посміхнувся з вдячністю. Дізнавшись необхідні дані, дівчина залишила важку сумку в камері схову і пішла в касу.
На щастя, поїзд вирушав через сорок хвилин. Довго чекати не довелося. Станіслава завбачливо купила хлопцеві в дорогу молока, пару булочок і води.
– Ось ваш пакет з продуктами. А квиток я сама віддам провіднику!
– Я дуже вдячний вам! Скажіть мені свою адресу, я обов’язково вишлю гроші за квиток. Мене Богдан звати, – представився жебрак.
– Станіслава. Вибачте, але адресу свою я не даю першому зустрічному. Не потрібно нічого повертати.
Провідниця косо дивилася на дивного пасажира.
– Це мій друг. У нього трапилися деякі неприємності. Догляньте за ним, будь ласка, – жінка дала провідниці сотню, від якої у жінки відразу ж пом’якшало серце.
– З ким не буває… Проходьте в вагон, будь ласка! – ввічливо промовила вона.
Станіслава з почуттям виконаного обов’язку пішла. Подивившись у вікно вагона, вона зустрілася поглядом з Богданом. «Спасибі» – прошепотів хлопець, і махнув рукою на прощання.
Минуло п’ятнадцять років. За цей час Станіслава закінчила інститут і вийшла заміж за свого однокурсника. З Олексієм вони не погано жили. Працювали разом у солідній фірмі, взяли квартиру в кредит на двадцять п’ять років.
Останнім часом чоловік повністю охолов до жінки. А потім і зовсім подав на розлучення. Квартиру, як справжній джентльмен, залишив дружині.
– Виплатиш решту суми – і станеш повноправною власницею житла, – сказав колишній чоловік на прощання.
Станіслава не знала тоді, яку свиню він їй підсунув.
Через місяць з’ясувалося, що Олексій не оплачував кредит останні два місяці. За цей час набігла велика пеня і пристойний штраф. Щоб не втратити саму квартиру, жінка кинулася до свого шефа. На жаль, справи фірми зараз були не на висоті, тому Аркадій Вікторович ввічливо відмовив Стасі.
– У вас єдиний вихід – йти в банк. Поясніть там, що трапилося обставини, можливо, банк піде на зустріч, – порадив шеф.
У жінки не було іншого виходу. Зібравши всі необхідні документи, Станіслава написала заяву на ім’я керівника і вирушила в банк. Просидівши дві години у черзі, жінці нарешті вдалося прорватися в кабінет керівництва.
– Вітаю! Прошу вас, допоможіть… – Станіслава запнулася на півслові. Перед нею сидів… Богдан. Той самий жебрак, якому вона купила квиток п’ятнадцять років тому… Вона відразу ж впізнала його по очах.
– Станіслава? Правду кажуть, що шляхи Господні несповідимі… У вас неприємності? – промовив чоловік.
– Дуже несподівано! Ніколи не подумала б…
– Я досі вдячний вам за ту допомогу. Ви навіть не уявляєте це почуття, коли повз тебе проходять тисячі людей, і нікому немає ніякого діла до тебе. Ти голодний, хочеш пити, спати… А на тебе дивляться, як на сміття… Знаєте, я недавно відкрив центр для людей, які потрапили в складну життєву ситуацію.
– Дуже благородно. Ви маєте рацію, іноді бувають безвихідні ситуації, і допомоги не від кого чекати…
– До речі, ви з якого питання?
– Ось, – жінка простягнула заяву і документи.
Хвилин десять Богдан все уважно вивчав.
– Ну що ж. Я ваш боржник… Звичайно, банк спише пеню і штрафи. До того ж, у вигляді великого виключення, вам змінять кредитний договір. Відтепер у вас буде безвідсоткова позика.
– Дуже вдячна! Ви мене врятували! – зраділа жінка.
– Нічого незвичайного. Все за законом бумеранга… Колись ви врятували мене, а сьогодні я допоміг вам.
– До речі, я ще тоді зрозуміла, що ви не звичайний жебрак. Що з вами сталося п’ятнадцять років тому? Якщо не секрет?
– Станіславо, а давайте повечеряємо сьогодні разом. Я вам все детально розповім про своє життя…
– Ну якщо розкажете, то я згодна! – посміхнулася жінка.
Більше Станіслава і Богдан на розлучалися.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
