Заміжня я вже більше десяти років, і все до цього часу йшло нормально. Сім’я, діти. Чоловік порядний, все несе в будинок, і іноді навіть відпочивали раніше за кордоном. Не те щоб живемо розкішно, швидше за такий міцний середній клас.
Слід сказати, що ми познайомилися ще у виші коли навчалися. Обоє добре вчилися, закінчили університет з відзнакою, і навіть обоє влаштувалися працювати за фахом. Так вийшло, що Стас отримував більше за мене і заробляв дуже непогано.
Потім його ще підвищили і, коли я чекала нашу дитинку, було вирішено, що я залишуся вдома з дитиною. а чоловік буде нас забезпечувати. Все пройшло легко, Станіслав мені допомагав, і невдовзі ми дочекалися доньку.
Через три роки народився син, і діти, треба сказати, нічого не потребували. Тільки от чоловікові такі навантаження на роботі зовсім не пішли на користь. Він схуд, на голові з’явилося раннє сиве волосся, але гроші заробляв хороші, тому можливість змінити роботу розглядати зовсім не хотілося.
Стасові мати та сестра жили у сусідньому місті, разом. На мої прохання приїхати допомогти жодного відгуку не було. Свекруха відмовлялася через те, що їй уже багато років і свій обов’язок синові вона віддала сповна.
А моя зовиця, сестра чоловіка, будувала чергові стосунки, свідомо приречені на невдачу. Не можна було їх звинувачувати в чомусь, усі ми люди зі своїм життям, тож я не таїла на них зла.
Діти росли, вчились. Стало трошки легше, і я зайнялася здоров’ям чоловіка. Ми трохи затягнули пояси, але чоловік вирушив до санаторію майже на місяць. Добре, що є Інтернет. Поки я займалася дітьми, а Стас відпочивав, ми щодня бачилися з відеозв’язку.
Я щодня помічала, як на його обличчі розгладжувалися зморшки, а на щоках знову було видно мій улюблений рум’янець. Людині був потрібен відпочинок, і, як тільки він його отримав, у ньому знову завирувало життя.
Настав час і мені повертатися на роботу, адже діти стали самостійнішими, грошей потрібно було все більше, та й мені, чесно кажучи, хотілося вибратися з чотирьох стін. Ви не уявляєте, як це професійно розвиватися через такий довгий час і бачити, що в тебе ще не все втрачено – круте відчуття!
Але прийшло лихо, звідки не чекали. А ще точніше не звали. Через сумні події в Україні з роботою все стало зовсім погано. У свекрухи, виходить, теж фінанси співали романси і вони з зовицею взяли звичку приїжджати до нас у гості.
Раніше в них, бачите, часу не було зовсім. А тепер він з’явився, як і настирливе бажання зустрітися з Сашком і «Цією-Як-Її-Там», тобто зі мною.
І понеслося. Приходять дві такі, не вітаючись зі мною, із засохлим тортом «для онуків» і проводять у нас купу часу. Я їх повинна годувати, мити за ними тарілки, а мені навіть дякую ніхто не скаже.
Не повірите, але вони виглядають однаково. Навіть тембр голосу схожий. Повадки. Потім як би між іншим вони почали щоразу випрошувати у Стаса якусь дрібницю. То лампочок, бо свої скінчилися, то мила якогось, а в нас повно.
Справді. Ми вже давно зрозуміли, що в нашій країні у речей є така тенденція, дорожчати. Лише дорожчати. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти: час робити запаси на чорний день.
Оскільки підвалом ми не обзавелися, доводилося все складати в невеликій ніші: купу порошку, лампочок, батарейок, мила. Коротше, те, що ще довго не зіпсується, але завжди знадобиться.
А віднедавна у моїх родичів з’явилася нова мода. Звикли до того, що вдень мене немає вдома, вони приходять без попиту. У дітей «віддалено», і їм нічого більше не залишається, як впустити бабусю та тітоньку додому, потім вони йдуть далі займатися своїми справами, а ці дві господарюють у мене в квартирі, як у себе вдома.
Наприклад, я вже звикла до того, що якщо купити щось смачне і не доїсти його в першу ж вечерю, пиши пропало. Дітям не подобається ароматний сир та оливки. І їсти їх вони вдень не будуть. Проте такі продукти дуже подобаються родичкам мого чоловіка, тому ви самі розумієте, що вечеряти я намагаюся плотно.
Схоже, плотно старається вечеряти і моя зовиця, бо я часто знаходжу свої речі зім’ятими та розтягнутими. Уявляєте, вона не гребує брати чуже плаття, на два розміри менше, піти в ньому (у вечірній сукні вдень) на побачення і повернути до мене додому до нашого з чоловіком приходу.
Звичайно, це мене не влаштовує і я часто влаштовую розбір польотів. Але я люблю чоловіка, і він дуже просить мене заспокоїтися. Так і виходить, вдіяти нічого не можу.
Але останній випадок був особливим. Намічався корпоратив, а я давно вже просила начальника про підвищення. Мені це було потрібно, не так заради нової зарплати, але я хотіла просування по службі. Скажімо, має шанс здійснитися невелика жіноча мрія зрівнятися з чоловіком у плані кар’єри. Починали ми однаково.
І ось, увечері, перед самою урочистістю, я не знаходжу сукні та прикрас, які запланувала одягти. Бігаю по всій квартирі, може, сестра чоловіка кудись його сховала. Заспокоїлася та вирішила їй зателефонувати. Так от, сукня, яку я повісила, щоб не м’ялася, сподобалася цій жінці. Водночас і прикраси.
І зараз вона не може повернути мені ці речі, бо проводить час із новим молодим чоловіком у невеликому ресторанчику. Я ж можу взяти щось інше, а вона мені принесе «смаколиків» пізніше як подяку.
У мене потемніло в очах, і я повісила слухавку. Я взяла іншу сукню, корпоратив пройшов так собі, але про підвищення я все ж таки домовилася. Мабуть, начальство не змогло встояти перед моїм нещасним виглядом.
Після грандіозного конфлікту із зовицею, ні вона, ні її матуся до нас не приходять. А чоловіку я виставила ультиматум: або я, або розлучення. мені не шкода мила чи ще там чогось, але далі так продовжуватися не може. Станіслав тепер сам їздить до мами а я тепер зла відьма, яка не йде на поступки.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.