Ми з чоловіком познайомилися під час навчання в університеті. Побралися, як випустилися з вишу, батьки нам допомогли квартиру однокімнатну в Києві придбати. Через 10 років ми її продали, доклали накопичених грошей і купили приватний будиночок у тихому районі недалеко від величної ріки.
Живемо гарно, ні зрад, ні великих непорозумінь у нас ніколи не було.
Одного нам для повного щасті не вистачало – діточок. Не давав Господь і все. Все було: лікарні, поїздки у світі місця, карпатські цілителі… Але все було марно.
В якийсь час мені дуже хотілося всиновити дитя, а в інший – щоб нам виносила дитинку сурогатна матір… Та чоловік мені сказав одного разу, м’яко, але дуже твердо:
– Не дає Бог дитинку – проживемо самі, я тебе кохаю, а ось чужу дитинку або ту, яку виносить і народить інша людина, прийняти не зможу. Я це точно відчуваю і знаю. В нас є племінники, ними і тішитися будемо, а також одне одним.
Я заперечити не змогла, бо наполягати було б не правильно: головне все ж – ми з чоловіком як родина, щоб між нами були розуміння, лад, гарнмонія. Бо якщо буде не комфортно чоловікові, я теж не зможу повноцінно радіти материнству.
Так і жили. Працювали, подорожували, облаштовували наш двір і будиночок. Спілкувалися з рідними. Рідні у нас багато: батьки, у мене – сестра, в якої аж троє дітей, у чоловіка – два брати, у яких по двоє діток.
Не можу сказати, що не була щаслива, ні, все було добре.
І все ж… Як же я молилася, щоб це сталося!.. Як же мені хотілося дізнатися, як це – носити під серцем ЖИТТЯ…
В… 47 я дізналася, що диво сталося! Сказати, що це була для нас з чоловіком найбажаніша звістка – це нічого не сказати!
Минуло 5 чудових місяців вагітності, я прекрасно себе почуваю. Є певні особливості, але лікар каже, що всі вони в межах норми. Що тонус, нестача заліза і все таке – це не від віку, таке і у молодих мамочок часто зустрічається. Тож ми не переймаємося, слухаємося порад фахівців і насолоджуємося цим ЧЕКАННЯМ.
А от наші рідні поставилися до новини по-різному і переважно – негативно. Мовляв, куди вже дітей в цьому віці?
Навіть мама говорила мені:
– Мало тобі племінників? Подумала б про свій вік і здоров’я, якими ви будете батьками для своєї дитини в такому віці?
Я дуже тоді образилася на маму. Нагадала їй, що колись її прабабуся останню свою дитину народила в 51 і нічого. Але мама відповіла, що то були зовсім інші часи, і екологія, і здоров’я людей були зовсім іншими.
Для мене це не аргументи. Ми досить молоді і здорові з чоловіком, ні від кого фінансово не залежні. Адже це Боже диво, якого ми все життя просили й чекали, і я зараз найщасливіша жінка у світі!
Автор – Олена К.
спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
