Я для дочки – служниця.

Чоловік мені завжди говорив, що я занадто балую дочку і згодом про це пошкодую. З часом я зрозуміла, що чоловік був правий, особли відчула це, коли його не стало.

Після закінчення школи дочка сказала, що одразу нікуди вступати навчатися не буде. Рік відпочине, краще підготується, а потім вступить до того вишу, про який мріє.

Чоловік тоді дуже засмутився, говорив їй, що вона таким чином лише витратить дарма рік життя. Я тоді підтримала Тоню, бо теж вважала, що так краще. Але минув рік, Антоніна так нікуди вчитися і не пішла, а заявила, що знайде роботу і буде заробляти гроші самостійно, щоб від нас не залежати.

Чоловік влаштував її до себе на фірму, та вже через півроку дочка повідомила нам, що чекає дитинку і виходить заміж.

Чоловіка ця новина буквально підкосила, він потрапив у важкому стані до лікарні. А дочка привела зятя жити до нас, бо вів був з іншого міста.

Народилася наша онука, а коли їй виповнився рік, мого чоловіка не стало, він відійшов, сидячи у кріслі перед телевізором…

А мене дочка перетворила на служницю. Я мусила все по хаті і господарству робити сама, навіть готувати сніданки зятеві, бо в неї ж маленька дитина. І це тоді, як я сама ще працюю, щодня хожу на роботу.

Онучці виповнилося 4 роки, і Тоня народила другу дитинку. А я так сподівалася, що вона віддасть Настуню до дитсадочка, а сама влаштується на роботу!

Нічого і казати, на скільки в мене додалося турбот! А в мене ж ще й мама в передмісті живе старенька, я до неї теж їжджу допомагати майже щовихідних.

Зараз старша онучка вже ходить до школи, а дочка як і раніше вдома. Молодшому онукові, Дмитрикові, 5 рочків.

Я вранці тихенько готую сніданок зятеві, відводжу Настуню до школи, а дочка спить з малим до обіду.

Зятя все влаштовує, адже я всі свої гроші витрачаю на родину, все купую, готую на всіх, ще й від мами овочі-фрукти привожу.

А коли я прошу їх поїхати зі мною допомогти бабусі, Тоня каже, що їм для цього потрібна машина, натякаючи, певне, щоб я дала грошей. Вона знає, що я маю деяку суму на банківському рахунку, але я боюся її витрачати.

Мама говорить, щоб я переїжджала до неї, а дочка вчилася піклуватися про свою родину сама.

Але моя робота тут, в місті, та й онуків шкода, голодними будуть. А дочка ще й постійно кричить на старшу Настуню…  Так хоч я поруч.

Бачив би це все мій чоловік…

Віра К., м. Рівне.

Фото – bukvaprava

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!