Чоловік поклав ключі від квартири мені на долоню і сказав: “Оформлюй усе на себе, Наталко. Я знаю, що роблю”. Його відчуття, ця його “чуйка” щодо колишньої дружини, виявилася пророчою. Те, що Ірина почала розповідати про нас, перевершило всі найгірші очікування. У нашому невеличкому містечку, де всі знають, хто, що, і з ким, новини розлітаються блискавично.

А коли вона наважилася піти зі скаргами аж до моєї свекрухи, стало зрозуміло – гра почалася. Її обурювало: як це так, все мені, другій дружині, а її дітям від першого шлюбу – нічого? Хоча мій Олег справно, навіть із запасом, щомісяця переказує кошти на їхнє утримання. Але ж “ласий шматочок” не дає їй спокою.

Квартиру ми взяли в кредит, вже будучи офіційно одруженими, проте в усіх документах єдиною власницею значилася я. Це було спільне, але наполегливе рішення чоловіка. Олег сам наполіг на такому оформленні, бо, як він казав, “краще перестрахуватися”. І він, ніби у воду дивився, передбачаючи майбутні неприємності.

Річ у тім, що для Олега я стала другою дружиною. З першою, Іриною, вони розлучилися після восьми років спільного життя. У них двоє синів-школярів, яким Олег регулярно виплачує аліменти, сума яких значно вища за мінімально встановлену законом.

Я ніколи не намагалася втручатися в його батьківські стосунки, і не роблю цього тепер. Він як відповідальний тато часто проводив час із дітьми – це були і прогулянки у парку, і походи в розважальні центри, і звісно, багато морозива. Розповідати деталі їхнього розлучення не буду, але причини були вагомі, і Олег не раз натякав, що життя з Іриною було емоційно виснажливим. Саме через це вони й розійшлися.

Коли ми почали обговорювати іпотеку – це було приблизно три роки тому – Олег відразу заявив: “Наталко, все оформляємо на тебе. Від Ірини можна чекати чого завгодно, і я не хочу давати їй жодного шансу на якісь майнові претензії”. Ця його передбачливість тепер здається мені просто порятунком.

У нас із Олегом теж є спільна донечка, маленька Софійка, яка вже ходить до дитячого садочка. Мені дуже допомогли мої батьки. Мама тривалий час працювала за кордоном, в Іспанії, і саме її фінансова підтримка та допомога мого тата дали нам змогу достроково та, дякувати Богу, повністю закрити цей кредит.

Я вам скажу, відчуття, коли на тобі “не висить” величезний борг, просто неймовірне. Олег прописаний у квартирі своєї мами, моєї свекрухи, Лідії Петрівни. Ця жінка, відверто кажучи, не плекає до мене особливої любові. Вона вважає, що я не рівня її синові, хоча жодного разу не змогла чітко пояснити, чому. Ми бачимося дуже рідко, і я вважаю це великим плюсом. Олег, як правило, сам бере Софійку і їде провідати маму, без мене.

До речі, свекруха живе на свою пенсію. Вона ніколи нічим нам не допомагала матеріально, але ми й не просили, бо розуміли, що їй, мабуть, непросто. Проте, як виявилося, вона абсолютно не розуміє і нашої ситуації, і наших зусиль.

Отже, головна причина, чому чоловік записав квартиру виключно на мене, була Ірина. Він хотів унеможливити будь-які її спроби заявити, що ця квартира має бути спільною і що її діти також мають на неї якісь права.

І знаєте, вона досить довго не давала про себе знати. Але нещодавно, буквально місяць тому, нашим невеличким містечком почали ширитися чутки. “Люди” говорили, що Олег, замість того, щоб належно допомагати синам від першого шлюбу, “купив цілу квартиру” своїй другій дружині.

Ірина таки наважилася сходити до Лідії Петрівни зі скаргами.

– Як так, Лідіє Петрівно, – казала вона, напевно, ледь не зі сльозами. – Ваш син міг би для своїх хлопців щось таке організувати, а не цій…

А свекруха, моя “люба” Лідія Петрівна, зі свого боку почала підливати олії у вогонь пліток. Вона стала розповідати сусідам та знайомим, що це я все “організувала”, що я, мовляв, хитра і хочу його “обцибушити” і кинути, як тільки іпотека виплачена.

Я хочу наголосити: більшу частину коштів на дострокове погашення внесли мої батьки. І я не сиджу склавши руки: навіть перебуваючи у декретній відпустці, я багато працюю віддалено, займаюся графічним дизайном і заробляю цілком пристойні кошти.

Тепер мені справді неприємно виходити з дому. Всі якось дивно на мене дивляться, косо. Наче я чимось завинила перед усім містом. А я ж абсолютно не винна, я лише довірилася чоловікові і працювала.

Якби ж хоча б була підтримка від свекрухи, але ж ні. Чоловік каже, щоб я не зважала, що документи – це мій захист, і Ірина нічого не зможе зробити. Але ця атмосфера, ці постійні перешіптування та засудження – вони мене просто пригнічують.

Ось моя історія. Я Настя, мені тридцять два роки, і я вважаю себе абсолютно порядною дружиною.

Я сиділа на кухні, п’ючи ледве теплий чай, і переглядала старі фотографії з нашого весілля. Це було таке щасливе, безтурботне літо. Олег був спокійний, впевнений у нашому майбутньому. Він завжди повторював: “Твої гроші – наші гроші, але твій спокій для мене важливіший за все”. І тому, коли батьки надіслали черговий великий транш, він без вагань запропонував: “Давай закриємо все. Навіщо нам висіти в боргах, коли є така можливість?”.

Ми поїхали до банку. Я пам’ятаю, як віддавала ті папери, відчуваючи величезний камінь, що впав з плечей. Це було відчуття свободи, яке тривало лише до першого дзвінка від сусідки.

– Настю, ти чула, що Лідія Петрівна розповідає? – запитала вона, і в голосі її бриніла неприхована цікавість.

– Ні, а що саме? – намагалася я тримати нейтральний тон.

– Ну, що Ірина до неї приходила… Плакала, казала, що Олег “голий і босий”, а ти його “обкрутила” і забрала в нього єдину можливу квартиру, яку він міг би залишити хлопцям.

Мені стало зле. Я поклала слухавку і пішла до дитячої. Софійка спала, а я дивилася на неї, і в мене стиснулося серце. Хіба я заслуговую на такі плітки? Ми з Олегом будуємо наше життя, нашу сім’ю. Мої батьки, замість того, щоб насолоджуватися життям після важкої праці в Іспанії, віддали нам ці гроші. Це був їхній внесок у майбутнє онуки, а не просто “ласий шматочок”, який я нібито вирвала в когось.

Олег прийшов увечері, і я, не стримавшись, розповіла йому все.

– Це просто неможливо, – прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. – Я почуваюся, ніби злодійка. Навіть до магазину соромно йти.

Він підійшов, обійняв мене міцно і поцілував у чоло.

– Наталко, подивися мені у вічі, – його погляд був серйозним і рішучим. – Ти – власниця цієї квартири. Юридично. Факт. Усі фінансові транзакції прозорі. Нам допомагали твої батьки. Це наше спільне рішення, і я несу за нього відповідальність. Ірина просто не може змиритися з тим, що у мене нове, щасливе життя, а у неї – ні. А моя мама… ну, вона просто хоче, щоб я був із першою дружиною і щоб “її хлопці” мали квартиру. Це її біль. Але це не твоя провина.

– Але ж вона розповідає, що я хочу тебе кинути, як тільки ти став “нецікавим”, – моє горло стиснулося.

– Наталко, – сказав він тихо, – ми живемо разом. У нас донька. У нас є любов. Кого більше я маю слухати: свою матір, яка через свої образи не може прийняти твій вибір, чи тебе, дружину, з якою я планую все своє життя? Ніколи не слухай чутки, які пускають ображені люди.

Я розуміла його логіку, але емоційно було дуже важко. Це ж не просто “чутки”, це наклеп, який заважає мені нормально жити. Кожен косий погляд сусідки – як голка.

Якось я все ж таки не витримала і вирішила поговорити з Лідією Петрівною. Олег був проти, але я відчувала, що мушу.

– Доброго дня, Лідіє Петрівно, – почала я, зайшовши до неї. – Вибачте, що без попередження, але мені треба з вами поговорити про цю ситуацію.

Свекруха навіть не запросила мене сісти. Вона стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на мене холодно.

– Яку ситуацію, Насте? – її голос був різким.

– Ситуацію з квартирою і тими розмовами, які ви ведете про мене в містечку. Ви кажете, що я хочу “обчистити” вашого сина.

– А хіба ні? – вона вперше посміхнулася, і це була не дуже приємна посмішка. – Квартира на тобі. Кредит закритий. Хто дасть гарантію, що ти не “кинеш” його і не залишеш його на вулиці? Його ж дітям навіть спадщини не буде!

– Лідіє Петрівно, – я говорила спокійно і голосно. – Більшу частину цього кредиту виплатили мої батьки. Вони працювали за кордоном і це їхні гроші. Це не гроші Олега, які він забрав у своїх дітей. Квартира на мені, бо так хотів ваш син, щоб уникнути проблем із Іриною. Чи ви вважаєте, що мій чоловік, ваш син, не розумний і не знає, що робить?

Вона замовкла, але вираз обличчя не змінився.

– Зрештою, – додала я, – Олег, ваш син, прописаний у вас. Він не “на вулиці”. І ми будуємо своє життя, у нас спільна дитина. Прошу вас, припиніть розповсюджувати неправдиві чутки. Це шкодить не лише мені, це шкодить вашому синові, який вас дуже любить.

Я розвернулася і вийшла, не чекаючи відповіді. Я не знаю, чи допомогла ця розмова. Плітки, звісно, не припинилися одразу, але принаймні я відчула, що зробила те, що мала. Я постояла за себе і за свою родину.

Минуло кілька тижнів. Я намагаюся ігнорувати косі погляди. Зрештою, люди говорять те, що хочуть говорити. Важлива правда, яку знаємо ми з Олегом.

Але питання залишається відкритим і досі ниє.

Чи варто було мені втручатися в цей “галасливий” конфлікт зі свекрухою та колишньою дружиною? Чи правильніше було б послухати чоловіка і просто “не зважати” на плітки, дозволяючи часу все розставити на свої місця?