Чоловік поїхав на заробітки до Польщі, оскільки наш сімейний рахунок показував мінус 12 500 гривень, і це було лише за комуналку. Я просила його не їхати, але він лише відповів — Або їду я, або ми втрачаємо все — тому я відпустила його, не здогадуючись, що втрачу набагато більше, ніж просто гроші

Я бачила, як наші фінанси тануть, мов торішній сніг, і це не давало мені спокою. Щомісяця ми ледве зводили кінці з кінцями, і навіть після сплати всіх рахунків на нашому спільному рахунку залишалася жалюгідна сума.

Ми з чоловіком Михайлом працювали, не покладаючи рук — я вчителювала в місцевій школі, а він був інженером на невеликому заводі, — але наші мрії про власний будинок і гідне майбутнє для нашої доньки Маринки здавалися все більш примарними. Тоді він запропонував ідею, яка здавалася нам обом рятівним колом: Михайло поїде на заробітки до Кракова.

— Лесю, послухай, — сказав він якось ввечері, коли ми переглядали наші банківські виписки, — у мене є знайомий, який працює на будівництві в Кракові. Там платять в рази більше. Якщо я поїду на пів року, ми зможемо відкласти достатньо, щоб зробити перший внесок за іпотекою.

Я вагалася. Розлука здавалася мені нестерпною. Ми були разом з університету, і я звикла прокидатися поруч із ним щоранку. Але погляд на дитяче ліжечко Маринки, яка солодко спала, розвіяв мої сумніви. Заради неї варто було потерпіти.

— Ти впевнений, що це гарна ідея? — запитала я, обіймаючи його. — Це так далеко.

— Я впевнений, ми впораємося, — відповів Михайло, цілуючи мене в чоло. — Я буду телефонувати тобі щодня, і ти навіть не помітиш, як пролетить час. А потім я повернуся, і ми почнемо жити, як мріяли.

Через два тижні він уже стояв на вокзалі з валізою та надією в очах. Ми обійнялися востаннє, і він сів у поїзд. Наступні кілька тижнів були важкими. Я працювала, забирала Маринку з садочка, готувала, прибирала — усе сама. Але думка про спільне майбутнє гріла мені душу.

Михайло телефонував регулярно, як і обіцяв. Його голос був бадьорий, він розповідав про виснажливу роботу, про нових колег і про те, як швидко зростає наш фінансовий рахунок.

— Ти не повіриш, Лесю, — сказав він якось під час чергового дзвінка, — за цей місяць я відклав стільки, скільки ми не могли заробити тут і за чотири. Ще трохи, і ми зможемо купити ту невелику двокімнатну квартиру, про яку мріяли.

— Я так тобою пишаюся, коханий, — відповіла я, ледь стримуючи сльози радості. — Тільки не перевтомлюйся. Гроші — це важливо, але ти важливіший.

— Не хвилюйся, я все контролюю, — заспокоїв він мене.

Через місяць його дзвінки стали коротшими, а голос менш ентузіастичним. Він посилався на втому і нестабільний графік. Іноді я відчувала, що він ніби щось недоговорює. На мої запитання про його повсякденне життя він відповідав розмито, уникаючи деталей.

— Що ти робив сьогодні? — запитала я одного разу.

— Багато працював. Фізично важко. Я ж на будівництві, знаєш, — відповів він.

— А з ким ти працюєш? Як звуть твої колеги?

— Ой, там багато людей. Ти все одно їх не знаєш, — поспішно сказав Михайло. — Я мушу йти, мене викликають. Цілую тебе і Маринку.

Після цього дзвінки стали рідкісними, а коли він все ж таки телефонував, то здавалося, що він був чимось роздратований або збентежений. Я почала переживати. Невже в нього проблеми на роботі? Чи він захворів? Але щоразу він запевняв мене, що все добре.

Переломний момент настав, коли я випадково натрапила на квитанцію про оплату мобільного зв’язку, яку він залишив на столі. Я побачила, що він майже щодня телефонував на один і той самий номер у Кракові. І це не був номер його колеги. Я вирішила ризикнути й набрати його.

Трубку взяла жінка. Її голос був дзвінким і молодим.

— Слухаю, — сказала вона польською.

Я назвала номер Михайла і запитала, чи знає вона його.

— Так, я його знаю, — відповіла жінка після невеликої паузи, тепер уже українською. — А ви хто?

— Я його дружина, Леся, — мій голос тремтів. — А ви?

— Мене звуть Тетяна. Я його… напарниця.

— Напарниця? — повторила я. — Михайло казав, що працює на будівництві.

— Так, — відповіла Тетяна, і я відчула в її голосі певне збентеження. — На будівництві… але він нещодавно змінив роботу. Тепер він працює охоронцем у невеликому приватному комплексі. І я тут адміністратор. Ми разом працюємо, іноді він допомагає мені з паперами.

Моє серце шалено заколотилося. Він не говорив мені про зміну роботи. Чому він приховував це?

— Чому він не сказав мені, що працює охоронцем? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. — І чому він так часто вам телефонує?

Тетяна зітхнула.

— Послухайте, Лесю, я не хочу втручатися у ваші стосунки. Але… Михайло не працює вже два тижні. Він сказав, що має проблеми зі здоров’ям і взяв відпустку. Він попросив мене не говорити вам про це.

Я відчула, як холодний потік проходить крізь моє тіло. Не працює? Два тижні? А гроші на рахунок надходили регулярно. Хто їх переказував? І що він робив усі ці дні?

— Перепрошую, — сказала я. — Мені треба йти.

Я поклала слухавку і сіла на диван. У моїй голові вирували тисячі думок. Я відчувала себе ошуканою. Михайло не просто збрехав мені про роботу, він, схоже, щось приховував.

Того вечора я не змогла заснути. На ранок я вирішила зателефонувати його знайомому, який допоміг йому з роботою.

— Привіт, Кириле, це Леся. Перепрошую за дзвінок, але я не можу додзвонитися до Михайла, — сказала я, намагаючись звучати природно. — Він же працює з тобою на будівництві, чи не так?

Кирило посміявся.

— Зі мною? Ой, Лесю, він там працював лише місяць. Потім знайшов щось краще. Я навіть не знаю, де він зараз. Казав, що знайшов місце з кращим графіком і житлом.

Світ навколо мене поплив. Знову брехня. Він не просто змінив роботу, він приховував це від мене з першого місяця. І де він взяв гроші, які регулярно надсилав?

Через кілька днів я знайшла у його старих документах роздруківку з банку. Це був кредит на велику суму, оформлений кілька місяців тому. Він надсилав нам наші ж гроші, тільки позичені. А коли кредитні кошти закінчилися, він перестав працювати і почав вигадувати історії.

У мене не було сил навіть злитися. Я почувалася спустошеною. Всі наші мрії, всі його обіцянки — усе було побудовано на крихкому ґрунті брехні. Я зателефонувала йому.

— Михайле, — мій голос був на диво спокійний, — ти маєш мені дещо пояснити.

— Що сталося, Лесю? — запитав він. — У тебе такий дивний голос.

— Я знаю, що ти не працюєш на будівництві. І знаю, що ти не працюєш охоронцем. Я також знаю про кредит. Що ти робив у Кракові весь цей час?

Настала тиша. Довга, нестерпна тиша.

— Я… я хотів як краще, — нарешті прошепотів він. — На будівництві було дуже важко. Я зламався. Я не міг більше.

— А брехня? — запитала я. — Чому ти не сказав мені правди? Чому ти змусив мене повірити в нашу казку, коли насправді ми котилися в боргову яму?

— Я боявся, що ти не зрозумієш. Я боявся, що ти розчаруєшся в мені. Я справді намагався, Лесю. Я шукав роботу, але нічого не виходило. Тетяна… вона допомагала мені. Дозволила пожити в її квартирі, поки я шукав роботу.

Тетяна… Я навіть не знаю, чи варто вірити в цю її допомогу. Можливо, вона просто його співмешканка. Але я вже не мала сил з’ясовувати. Вся моя енергія пішла на те, щоб усвідомити масштаб його обману.

— Повертайся, — сказала я. — Повертайся додому. Нам треба все обговорити, але тут, не по телефону.

Через два дні він приїхав. Його обличчя було виснаженим, в очах — благання. Він сидів навпроти мене на кухні, і ми довго мовчали. Поруч спала наша донька. Нарешті він порушив тишу.

— Лесю, я прошу вибачення. Я вчинив жахливо. Я не виправдовуюся, але я справді хотів, щоб ми жили краще. Я загубився.

— Я не знаю, чи можу тобі більше вірити, Михайле, — сказала я, і це були найважчі слова у моєму житті. — Ти забрав у мене не лише гроші, ти забрав мою віру в тебе, у нашу сім’ю. Як мені тепер жити з думкою, що мій чоловік здатний на такий обман?

— Я зроблю все, щоб ти мені повірила. Я знайду роботу тут. Ми разом виплатимо цей кредит. Я буду чесним із тобою.

Він дивився на мене з такою щирістю, що я майже повірила. Майже. Я знала, що він любить мене і Маринку, але ця його слабкість, це бажання видавати бажане за дійсне, яке переросло у стіну брехні, зруйнувало все. Я не знала, що робити далі. Чи зможемо ми відновити довіру? Чи зможемо ми жити далі, знаючи, що один із нас так легко пожертвував правдою заради ілюзії?

Ми сиділи в тиші, і я відчувала, що це не просто криза, це переломний момент у нашому житті. Наші фінанси були в жалюгідному стані, а наш шлюб — під питанням.

Як би ви вчинили на моєму місці, дорогі читачі? Чи варто дати Михайлу ще один шанс, зважаючи на його каяття, чи варто поставити крапку в цій історії, щоб урятувати себе від подальшого болю?